Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів - Андрій Кузьменко

— На здоров’я, — відповів я, але Бард штовхнув мене ліктем:

— Кент хоче, шоб ми вийшли.

Ми вибралися з тачки, німець заліз на моє місце, наморщивши ніс від стійкого і нелегкого запаху нашого перебування в цій машині найближчі дві доби, а також інших її власників сорок останніх років поспіль. Він повернув голову назад і зацікавлено роздивлявся манекенів. Його вираз обличчя змінився на вираз обличчя підлітка, який перший раз побачив голу тьотю і та була не проти просвітити його, що з цим всім можна робити.

— От придурки, — підсумував я свої спостереження. На них ті манекени діють, як на котів валер’янка. От Бард тему видумав.

Барда, натомість, не радувало зацікавлення поліцая його дітьми. Він не мав наміру дарувати комусь 150 марок тільки за те, що нас пропустять без огляду. Він піде пішки в Берлін і залишить мене тут, і понесе всіх дітей на горбі, тільки для того, щоб відчути в руках ШТУКУ справжньої валюти. Гак думав Бард, але німець був митником не з Рава-Руської, а з Коттбуса, і він не знав, що можна брати в людей гроші, а також приймати від них хабарі товаром. Він виліз і сказав мені:

— Бітте поворотен морген, — ну, типу, поворотами поморгай.

— Ясен херен, — відповів я і посмикав перемикачем поворотів. Позаяк реле згоріло в часи, коли Стаханов бив власні рекорди в шахтах Донбасу, мені довелося смикати по черзі вниз-назад, вниз-назад, а потім вверх-назад, вверх-назад, щоби створити німцю ілюзію мигання лампочок, які без цієї процедури просто світили, як лампочка Ілліча в хаті щасливих селян з його портретом у руках.

— Я, гут. Бітте, ручнік арбайтен, — тим часом попросив він перевірити, чи лабає ручне гальмо. Я хотів показати на Барда і сказати, що зі мною ще і запасний ручник їде, але то було тільки зі злості, і я нагнувся в кабіну до ручки ручного гальма. Вона виглядала так, як величезний стоп-кран у поїзді. Червоного ядучого кольору ручка перекривала вхід у салон, коли була затягнута, а коли відпущена, — то за неї обов’язково заплутувалася штанина на лівій нозі. У всіх нормальних автомобілів ручник розташований поміж передніх крісел, а позаяк у «Побєди» був диван, його розмістили так, щоб він постійно нагадував про своє існування. Мій ангел-хранитель не дав відкрутити цю ключку тиждень тому, і слава йому і Господу Богу. Я затягнув ручник, який також останній раз працював Хіба що на випробовуваннях цієї точили в конструкторському бюро в переддень підписання пакту Молотова — Ріббентропа. Паралельно з ним я був змушений непомітно втикнути на рулі першу передачу, на випадок, якщо б німцю збрело в його німецьку бошку спробувати зсунути її з місця. На той час навколо нас було набагато більше людей, ніж спочатку. Всі з цікавістю розглядали нашого динозавра, в якого багажник підпирався ручкою від лопати, бо не працював фіксатор. Хтось із них простягнув руку до цього нехитрого пристрою, але Бард жестом дуже вчасно відмовив його це зробити, показавши, що на місці його кінцівки в кращому разі залишиться культя до ліктя, а в гіршому — по плече, якщо кришка впаде і захлопнеться разом з його граблею. Коротше, німці взяли нас у кільце. В моїх генах бурлила партизанська кров мого діда, і мій мозок працював на всі можливі і примітивні виверти, які готували нам німаки. Хтось із них все-таки копнув ногою нашу ластівочку в бампер, сподіваючись перевірити силу ручника, і в цей момент від неї просто на його лаковані і вилизані, як собачі яйка, туфлі, типу лодочки, в яких ходять німці-погранці, впало з десять кілограмів болота, змішаного з автомобільним мастилом і солідолом. Німець з жахом подивився на свої білі шкарпетони, які втопилися під купою чорно-сірої маси. Якби навколо були українські митники, всі радісно би поржали зі свого колеги і завернули би нас додому. Так, заодно, для прикола. Але це були німці, вони тільки похитали головами і допомогли господарю загиблих шкарпеток сховатися у нетрях будинку митниці. Лисий Брюс, задоволений екзаменацією ручника, запропонував перевірити світлові сигнали, які дублюють натиснення педалі гальма. І тут я зіпрів ще один раз, і не тільки на голові. В мене було таке враження, ніби з чайника, який простояв на холодному зимовому підвіконні цілу ніч, хтось тоненькою цівочкою налив мені льодяної води на мох, який росте на переході спини в дупу. З моха водичка скапувала нижче, у каньйон, який розділяє обидві дольки, і мочалкою накопичувалася на всьому хазяйстві, яке обрамляє цей схований у трусах ансамбль зі самого низу. Річ у тім, що моя «Побєда», а також всі її сестри мали всього одну «тормозну» лампочку посеред кришки багажника. Я натиснув на гальма правою ногою, а ліва, підкошуючись, видавала ворогам всю мою психологічну неврівноваженість. Як око циклопа — повільно загорілася ледь помітним і тьмяним брудно-червоним світлом одна-єдина жарівочка ззаду. Німці дивилися на сигнали по боках. У принципі, вони робили логічно. Я набрав повітря і сказав: — Дас іст антікварішен ауто. Зіс іс еназер модел ту лайт ін Юроп, — вальнув я майже на есперанто фразу і дуже хотів, щоб вони зрозуміли її дослівно як: «Це стара машина, але для їзди по Європі передбачена така конфігурація світла», — і включив підфарники. Як два ока циклопа, ледь-ледь зажевріли дві лямпочки, які не могли вмерти з часів Визвольного Руху 39 року і до сих пір пам’ятали номер мобільника Степана Бандери. Я зняв ногу з гальм і виключив підфарники. Циклоп заплющив очі. Так я проробив пару разів, щоб виховати у німців набутий рефлекс, як старина Павлов у своїх собак. У цей тяжкий для мене і всієї України момент приниження нашої слов’янської гідності Бард, який віз німецьким корешам попробувати кримської коноплі, підійшов до пограничного песика-пуделька, навченого шукати наркоту. Він тикав йому під ніс кулак, в якому затис скручену папіроску. Віталя був готовий при найменшій реакції собаки на ґанджу — викинути папіроску в сміття, але пес крутив обрубком хвоста і лизав Бардові нігті на ногах через відкриті сандалі львівської фабрики «Прогрес». Бард зрозумів, що пес шукає серйозні мінерали і він в повній безпеці зі своїм пластиліном.

Німці, здається, повірили. В душі я був готовий зробити Лисому менует, чи як там воно називається, аби лиш він вже відчепився. Але то тільки в душі, і нікому про це не розказуйте. І він