Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець
— Ото жили собі перві люде й лиха не знали. Та тільки не завважили вони, що їхній бог уже помер. Не помітили. Так само далі ходили собі до храмів своїх, прохання до бога посилали, обряди свої відправляли. Та все дивувалися, що нічого з того не виходить. Не всі дивувалися, а тілько некоторі, ті, що завважили. А тим часом нові боги над світом запанували. Всемогущий бог Фак і всемогуща богиня Фака вирішили світ оновити, перенародити. Та загинули й вони: бог Фак — Під час зачаття, а богиня Фака — під час пологів. Ото й були два великих Спалахи, із перервою в дванадцять років, дванадцять місяців, дванадцять тижнів і дванадцять днів. Такий, видати, термін божої вагітності, та й то, мабуть, не повний. І світ наш через те недонароджений. То й мусимо в ньому жити, який уже він нам дістався, хай боронить нас усемогутній батько Фак і всеблага матір Фака!..
Усе наче правильно каже волф хитромудрий, та от тільки бринить у голосі його якась легенька ніби насмішка, ледь відчутна. Може, і сам сумнівається в тому, що оповідає?.. А сумніватися в нас — гріх найбільший, непростимий. Оно й Кнєзь те саме каже завжди. Міст треба будувати, хоч його й зносить, розмиває своєю водою Ріка. Бо там, за Рікою, звідки сонце сходить щоранку, там, ген далеко-далеко, може, саме там, де воно щоранку сходить, живуть люди. Їх ніхто не бачив, та Кнєзь певен, що ті люди — наші брати. Вони колись піднімуться, рушать у дорогу й прийдуть до граду. Тому й потрібен міст, саме такий, новий міст, збудований нашими руками від самого початку, а не на підмурівку тих каменюк, що залишили перві люде. Тож і згрібають щоранку землю смерди, носять її кошиками, висипають у воду. Інші смерди там її втоптують, штани до колін закасавши, дамба потрохи довшає, простягаючись у бік Трухан-айленду, але потім, улітку після дощу чи навесні, як сніги тануть, приходить із верхів’їв велика вода й змітає дамбу, наш міст недобудований. Та й коли б його до кінця добудувати, до Трухан-айленду, все одно ж там, по той бік айленду, знову Ріка. Хіба ще один міст доведеться будувати, туди, до Лівого Граду? Але то тільки Кнєзь відає та ще, може, хто з наближених до нього.
Он минулої зими снігу майже не було, то й дамбу навесні дотягли ну трохи не до самого вже Трухан-айленду. Щоправда, коли в Кнєзя питали, як же вода в річці тектиме, коли її всю перегородити, то він відказував, що вода знайде собі дорогу, потече по інший бік острова. Усі й думали, що так воно й має статися. Бо Кнєзеву волю в нас усі звикли виконувати: і гридники, і вільні, і смерди, звичайно ж, — а тут якась вода невже ж насмілиться не послухатися.
* * *Очамимря жила в очеретах кілька днів. Вона прокидалась, донесхочу наїдалася вже трохи затхлого м’яса й знов занурювалася в сон, м’який і безпечний. Поблизу не з’являлося ніякої звірини, а коли сторожка видра спробувала, висунувши самий тільки ніс над водою, підпливти до напівобгризеного тіла, Очамимря, глибоко вдихнувши, заревла на повну пащу — вперше в житті. Крик вийшов різкий, бридкий і страхітливий — він відбився від крутого берега недалекого острівця й розлогим виляском покотився над водою. Налякана видра миттю пірнула й не виринала вже довго-довго. Очамимря прослідкувала поглядом понад водою на всі можливі боки, та, видно, річкова тварина, ухопивши повітря, відпливала все далі й далі.
В Очамимрі за останні дні, може, від доброго, тривалого сну, надзвичайно загострилися і зір, і нюх. Вона вже стояла по груди в болоті біля розтерзаного трупа, який сіро й рожево світився з багна, а вибираючись на берег, відчувала, як мул просідає під її лапами. Хвіст волочився позаду, приминаючи траву й лишаючи своїм гострим кінцем неглибоку, але виразну борозну між слідами. Їжі залишалося дедалі менше, незабаром самі лише набряклі ноги стирчали з води, переходячи в слизький розчепірений кістяк. Задня частина тіла істоти — від поперека й аж до підколінних западин — виявилась найсмачнішою. Доївши й ноги аж до колін, обгризши й обсмоктавши сухожилля, Очамимря востаннє відіспалась у прибережному кущі й почвалала мілководдям далі униз.
* * *А в граді нова біда. Нарід із будівництва мосту втікати почав. Як учергове кілька днів тому Ріка дамбу розмила, то дедалі менше щоранку на роботу виходити стало. Десятники вже аж шаленіють кожного ранку, свистять, і в бубни свої б’ють щосили, а з будинків де один-двоє до роботи виходять, а де й жодного. Тоді вриваються десятники в будинки, криками й копняками підіймаючи сплячих, стусаючи тих, що, у лахміття позагортавшись, і далі спати наміряються. Найбільше лютує Азар’ян, старший над десятниками. Звісно, йому ж перед Кнєзем відповідати, чому так мало вийшло на будову, чому дамба так повільно подовжується. То він аж піниться, як застане когось сплячим, та в обличчя з усього розмаху як зацідить, аж той юшкою вмивається.
Нарід же все тікає й тікає. І не сьогодні це почалося. Бо давно вже живуть, наприклад, під градом, у підземеллях, якісь мудриполітенівці. Чому вони «мудри», так ніхто й не знає, але до роботи на будівництво ходити вони зроду не думали. Мають вони свої тунелі та переходи під містом, куди й гридні Кнєзеві поткнутися поодинці бояться. Виходи з підземель тих лежать переважно ген там, нагорі, у поруйнованій частині граду. Кілька виходів таких і на Подолі знаходили, та за наказом Кнєзевим якось Азар’ян нагнав смердів, і вони всі ті діри підземельні позасипали — і під горою, навпроти Трухан-айленда, і посеред площі головної, і далі, на Тарасашевченка. Але попід кручами вздовж Ріки, далі за течією, понад руїнами одного з давніх мостів, іще один вихід видніється. Мудриполітенівці з нього, бува, повилазять, уламки ґанку високого пообсідають, на ранковому сонечку вигріваються. А позаяк будівництво мосту
