Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець

— Ну, то ви, може, трохи перебільшуєте… — Пан Юзьо посміхається, він прекрасно тебе розуміє, він узагалі бачить тебе наскрізь. На підтвердження цього він раптом додає: — Ви собі сидіть, вам зараз треба відпочити, а я вам усе покажу. Ну, не все, звісно, але все найцікавіше чи, може, все, що для вас буде найцікавішим…

А відпочити й справді треба, тепло розливається всім тілом, роблячи його безпорадним і безвольним. Ти поволі відкидаєшся назад, на спинку козетки. Пан Юзьо тихо підводиться, поставивши філіжанку на тацю, ненадовго зникає за шафами та стелажами й повертається звідти, обережно несучи перед собою кілька пробірок у штативі. Пробірки ті заткнуті згори корочками, а на самих їхніх денцях видніється якась сіренька маса, світліша й темніша, — роздивитись її пильніше знову заважає клята далекозорість.

— Ось, це може вам видатися цікавим. Знаєте, що то є? — Пан Юзьо знову присідає навпроти. Він весь аж промениться якимсь хитрим і водночас відвертим щастям, ніби хлопчак. Те, що він тримає у руках, мабуть, і справді дороге йому, тож ти силоміць зображуєш інтерес на обличчі, розліплюючи свинцеві пекучі повіки.

Пан Юзьо продовжує, не помічаючи твоїх зусиль чи, може, приймаючи всі твої потуги за чисту монету:

— То є волосся, ось, самі можете побачити. Тільки прошу не відкорковувати, — і він подає тобі штатив до рук, хоча тобі нітрохи не хотілося брати його й роздивлятися. Але ти робиш іще одне надзусилля й приймаєш від нього картонний штатив, наближаєш до обличчя, витріщаєш очі, які печуть і сльозяться.

— Дуже цікаво. А чиє це волосся?

— Ото ж бо і є! — Пан Юзьо втішається. Своїм запитанням ти потрапив у самісіньку ціль. — То є дуже коштовне й рідкісне волосся. Ось, наприклад, — Він тицькає пальцем у крайню пробірку, уміст якої найсвітліший, аж до жовтизни, — це є волосся з бороди нашого першого президента.

— Хіба наш перший президент носить бороду? — не одразу розумієш ти.

— Не носить, а носив. Ідеться про того першого президента… — Пан Юзьо терпляче, наче вчитель до нетямущого учня, доносить до тебе суть твоєї помилки.

— А-а… Ви про Михайла Сергійовича…

— Саме так. Ви правильно все розумієте. Тут є ще волосся з голів нашого попереднього президента й нашого теперішнього президента. Се, останнє, як ви розумієте, найдорожче.

— А ви що, його продаєте?

— Ні, але й так. Часом у людей виникають потреби, як би то сказати… — Пан Юзьо підшукує відповідне пояснення: — Ну, так би мовити, містичного, езотеричного плану. Волосся, як ви, може, знаєте, можна використовувати в чаклуванні.

— У чаклуванні? — Сон вивітрюється з тебе. Тепер би треба розібратися, чи він просто божевільний, а чи придурюється.

— Я не є вар’ятом, як ви, може, подумали. — Пан Юзьо явно знову читає твої думки. — Але я насправді маю такий крам і часом навіть його продаю. І то не тільки волосся. Але закінчимо з волоссям. Тут я маю далеко не всі зразки. Там, — Він показує кудись через плече, у глибину захаращеного простору, — там я маю і волосся Волошина, президента Закарпатської України, і волосся Стецька, інших президентів УНР в екзилі. Воно не користується вже жадним попитом, але я тримаю про всяк випадок по декілька волосин. А тут, ось у вас у руках, — тут є волосся не тільки теперішнього, але й наступних президентів України.

— Наступних? — Ти вже остаточно перехотів спати й витріщаєшся на пробірки, які тримаєш у руках, зі справжнім, непідробним подивом.

— Ну так. Адже історія нашого краю, нашої держави ще сьогодні не кінчається. — Пан Юзьо знову говорить повільно, розважливо, присьорбуючи з філіжанки та прикладаючись вустами до чубука своєї люльки. — І не лише наступних президентів волосся маю я тут. Ось, наприклад, погляньте, — Він тицькає пальцем в останню з пробірок у штативі. На ній ти, напруживши зір, можеш розгледіти біленьку наліпку і навіть прочитати на ній чотири літери «НаНа».

— Це що, волосся котрогось зі співаків тієї російської групи? А, його, мабуть, легше продати, ніж волосся президентів, бо шанувальниць попси у Львові не бракує, — Висловлюєш ти припущення, придивляючись пильніше до пробірки з темним волоссям на денці.

— Ви помиляєтеся. «НаНа» — це зовсім не музична група. Це один чоловік, наш українець, реальний політик. То я так скоротив його теперішній статус — «Надія Нації».

— Он як?

— Саме так. І ви знаєте, на нього попит є, і досить високий. Усе це почалось, коли він був іще на своїй першій посаді керівником Нацбанку, здається… Саме тоді до мене приїхала одна пані. Вона українка, але з діаспори. Тота пані дуже хтіла трохи його волосся. Я тоді його ще не мав, але через одного фризьєра… через перукаря, — Поправився пан Юзьо, знову вмочив вуста в каву й продовжив, — тож через одного перукаря в Києві я зумів досить швидко дістати потрібну кількість, і та пані від’їхала задоволена. Вона хтіла заплатити мені долярами, але я на той час грошей не потребував, тож замовив їй дещо інше. І зараз я вам покажу, що вона мені привезла наступного разу, — він знову жваво підхопився й, майнувши в глибину своїх шаф, з’явився звідти, тримаючи перед собою синє жіноче плаття на елегантних плічках. — Ось, можете помилуватись.

— Це що? — ти все одразу зрозумів, але не знав, як реагувати. — Це саме те синє плаття?

— Ви цілком правильно сформулювали: саме те. Там, у ФБР, вони після закриття справи поклали його на збереження до сховища, на довічне збереження, себто назавжди, на віки вічні, — і ось воно в мене.

— Але навіщо воно вам?

— Ну, ви ж розумієте, ніколи не знаєш, що тобі може знадобитись у майбутньому. Окрім того, це плаття дає владу одразу