Українська література » Поезія » Кобзар (сборник) - Тарас Григорович Шевченко

Кобзар (сборник) - Тарас Григорович Шевченко

Читаємо онлайн Кобзар (сборник) - Тарас Григорович Шевченко
мені, малому, стало

Того сірому-сироту,

Що він утомився,

На тин похилився,

Люде кажуть і говорять:

«Мабуть, він упився».

І я заплакав, – жаль малому

Було сіроми-сироти. …

Чого ж тепер заплакав ти?

Чого тепер тобі, старому,

У цій неволі стало жаль —

Що світ зав'язаний, закритий!

Що сам єси тепер москаль,

Що серце порване, побите,

І що хороше-дороге

Було в йому, то розлилося,

Що ось як жити довелося,

Чи так, лебедику?! «Еге…»

[Друга половина 1848, Косарал]

МОВ ЗА ПОДУШНЕ, ОСТУПИЛИ…

Мов за подушне, оступили

Оце мене на чужині

Нудьга і осінь. Боже милий,

Де ж заховатися мені?

Що діяти? Уже й гуляю

По цім Аралу; і пишу.

Віршую нищечком, грішу,

Бог зна колишнії случаї

В душі своїй перебираю

Та списую; щоб та печаль

Не перлася, як той москаль,

В самотню душу. Лютий злодій

Впирається-таки, та й годі.

[Друга половина 1848, Косарал]

П. С

Не жаль на злого, коло його

І слава сторожем стоїть.

А жаль на доброго такого,

Що й славу вміє одурить.

І досі нудно, як згадаю

Готический с часами дом;

Село обідране кругом;

І шапочку мужик знімає,

Як флаг побачить. Значить, пан

У себе з причетом гуляють.

Оцей годований кабан!

Оце ледащо. Щирий пан,

Потомок гетьмана дурного

І презавзятий патріот;

Та й християнин ще до того.

У Київ їздить всякий год,

У свиті ходить меж панами,

І п'є горілку з мужиками,

І вольнодумствує в шинку.

Отут він ввесь, хоч надрукуй.

Та ще в селі своїм дівчаток

Перебирає. Та спроста

Таки своїх байстрят з десяток

У год подержить до хреста.

Та й тілько ж то. Кругом паскуда!

Чому ж його не так зовуть?

Чому на його не плюють?

Чому не топчуть!! Люде, люде!

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То оддасте. Не жаль на його,

На п'яного Петра кривого.

А жаль великий на людей,

На тих юродивих дітей!

[Друга половина 1848, Косарал]

Г. 3

Немає гірше, як в неволі

Про волю згадувать. А я

Про тебе, воленько моя,

Оце нагадую. Ніколи

Ти не здавалася мені

Такою гарно-молодою

І прехорошою такою

Так, як тепер на чужині,

Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная воле!

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися з-за…

І ти, моя єдиная,

Встаєш із-за моря,

З-за туману, слухняная

Рожевая зоре!

І ти, моя єдиная,

Ведеш за собою

Літа мої молодії,

І передо мною

Ніби море заступають

Широкії села

З вишневими садочками

І люде веселі. І ті люде, і село те,

Де колись, мов брата,

Привітали мене. Мати!

Старесенька мати!

Чи збираються ще й досі

Веселії гості

Погуляти у старої,

Погуляти просто,

По-давньому, по-старому,

Од світу до світу?

А ви, мої молодії

Чорнявії діти,

Веселії дівчаточка,

І досі в старої

Танцюєте? А ти, доле!

А ти, мій покою!

Моє свято чорнобриве,

І досі меж ними

Тихо, пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними – голубими,

І досі чаруєш

Людські душі? Чи ще и досі

Дивуються всує

На стан гнучий? Свято моє!

Єдинеє свято!

Як оступлять тебе, доле,

Діточки-дівчата

Й защебечуть по своєму

Доброму звичаю,

Може, й мене ненароком

Діточки згадають.

Може, яка і про мене

Скаже яке лихо.

Усміхнися, моє серце,

Тихесенько-тихо,

Щоб ніхто і не побачив…

Та й більше нічого.

А я, доленько, в неволі

Помолюся богу.

[Друга половина 1848, Косарал]

ЯКБИ ЗУСТРІЛИСЯ МИ ЗНОВУ…

Якби зустрілися ми знову,

Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово

Тойді б промовила мені?

Ніякого. І не пізнала б.

А може б, потім нагадала,

Сказавши: «Снилося дурній».

А я зрадів би, моє диво!

Моя ти доле чорнобрива!

Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

І помоливсь, що не правдивим,

А сном лукавим розійшлось,

Слізьми-водою розлилось

Колишнєє святеє диво!

[Друга половина 1848, Косарал]

МАРИНА

Неначе цвяшок, в серце вбитий,

Оцю Марину я ношу.

Давно б списать несамовиту,

Так що ж? Сказали б, що брешу,

Що на панів, бачиш, сердитий,

То все такеє і пишу

Про їх собачії звичаї…

Сказали б просто – дурень лає

За те, що сам крепак,

Неодукований сіряк.

Неправда! Єй-богу, не лаю:

Мені не жаль, що я не пан,

А жаль мені, і жаль великий,

На просвіщенних християн.

… І звір того не зробить дикий,

Що ви, б'ючи поклони,

З братами дієте… Закони

Катами писані за вас,

То вам байдуже; в добрий час

У Київ їздите щороку

Та сповідаєтесь, нівроку,

У схимника!..

Та й те сказать:

Чого я турбуюсь?

Ані злого, ні доброго

Я вже не почую.

А як, кажу, хто не чує,

То тому й байдуже.

Прилітай же з України,

Єдиний мій друже,

Моя думо пречистая,

Вірная дружино,

Та розкажи, моя зоре,

Про тую Марину,

Як вона у пана злого

І за що страждала?

Та нищечком, щоб не чули

Або не дознались.

А то скажуть, що на шляху

Чинимо розбої,

Та ще дальше запровторять.

Пропадем обоє…

… Недавно це було.

Через село весілля йшло,

А пан з костьолу їхав,

Чи управитель, а не пан.

За вихилясами придан,

За зиком та за сміхом

Ніхто й не бачив, як проїхав

Той управитель, лях ледачий.

А він так добре бачив,

А надто молодую!..

За що пак милує господь

Лихую твар такую,

Як цей правитель?.. Другий год,

Як він з німецькими плугами

Забрався голий в цей куток.

А що тих бідних покриток

Пустив по світу з байстрюками!

Отже й нічого! А жонатий

І має двоє діточок,

Як ангеляточок.

Дивітесь, вийшла погуляти,

Мов краля, пані молодая

З двома маленькими дітьми.

Із коча пан мій вилізає

І посила за молодим.

А потім діточок вітає

І жінку, кралю молодую,

Аж тричі, бідную, цілує.

І, розмовляючи, пішли

Собі в покої… Незабаром

І молодого привели

‹(З весілля та в гусари).›

Назавтра в город одвезли

Та й заголили в москалі!

Отак по нашому звичаю

Не думавши кончають! —

А молода? мабуть, без пари

Судилось господом зносить

Красу і молодость… Мов чари,

Розсипалось та розлилось,

І знову в люде довелось

Проситись в найми? Ні, не знову:

Вона вже панна покойова,

Уже Марисею зовуть,

А не Мариною! Найпаче

Сердешній плакать не дають,

Вона

Відгуки про книгу Кобзар (сборник) - Тарас Григорович Шевченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: