Листи в Україну. Вибране - Юрій Ігорович Андрухович
І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»
З отого дня суремного, як завалився ратуш,
усе навіки зважено і вписано в архів:
«Понесено у людності не так велику втрату:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників».
Маленька апокаліпса на ринковому пляці:
з розпуки позіхнуло трагічне місто Львів,
мов гер таємний радник над аркушем реляції:
один трупач,
тфох шофнірів,
кількох ропітникіф.
Зібрали вдовам на свічки, а матерям на ліки.
Дітей забрали в інтернат на вулицю Сиріт.
На поминках буяла чернь і мандрівні каліки,
і гупав куксами о брук увесь калічий рід
(і кожен чесно їв і пив, і плакав, як умів:
погиб трубач, двох жовнірів, кількох робітників).
Поховані під вежею, вони ввійшли в комори,
де світло мре і твердне кров, де вже не чути з тьми,
як на майданах і в шинках реве житейське море.
Там інше світло — і воно біліє над кістьми.
Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто —
їх не любили на землі й забули серед хмар.
Ішов попереду трубач.
Він дув натхненно й чисто —
так, ніби не трубу тримав, а вогняний ліхтар.
Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,
вони злягли на дно часів — плече коло плеча,
лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,
таємний і хрипкий сигнал — відозва трубача.
2. Дидактична вистава в театрі Богуславського
Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…
І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»
Панове публіка, для трепету і млості,
для гостроти і свіжості в серцях
репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях,
як по мостах. Вони лежать під нами,
тверді, мов підмурівки у домах —
ростуть униз невидними вогнями.
Пройміться світлом ницих костомах!
Розкішно вам у ложі, мов на лоні,
на галереях — тупіт і аншлаг,
ви так бурхливо плещете в долоні,
немовби винні в смерті бідолах.
Панове, цить!
(Стікає воском люстра.)
Мерці мерцями, їм не в голові.
А ми — мов лишаї на тілі людства —
голодні, геніальні і живі.
Тож порятуйте нас! І лорнетуйте
худу й безкровну шкіру галатей.
Подайте хліба, рани побинтуйте —
панове, всі ми схожі на людей,
зігравши королів і принців крові,
у вицвілих плащах, мов у мішках,
підем у тьму — в мансарди вечорові
і спати полягаєм на дошках.
3. Нашіптування з віків
В 1885 р. Франц-Йосиф відвідав знову Замок у вечірній порі, в каварні гостила його шляхта, з балькону каварні цісар оглядав ілюмінацію Львова на його честь.
І. Крип’якевич. «Історичні проходи по Львові»
Мій цісарю, хвала тобі — яка щаслива нація,
що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.
Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,
остроги в тебе сріберні. Ти дивишся з гори.
І дим ракетниць очі їсть — яке палке зворушення!
У церемоніймайстра з напруги карк упрів.
Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите рушення,
і сльози капають з очей гицлів та шандарів.
(Наш загумінок став як сад. Петардами і бомбами
обстріляно небесне дно для більшої краси.
Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,
повії прали неґліже і пудрили носи.)
Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо:
цісáрська доля — наче сфінкс, і що вона пошле? —
чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєві,
тож веселися, цісарю, ти ще дитя мале!
Ще маєш білого коня і капелюха з перами,
твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,
таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,
і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреш?
ФОТОЕТЮДИ
Етюд серпня
серпень жарінь розпашілого глека
жовто спахнули дахи і портали
книга яку неуважно гортали
раптом сліпучо заквітла мов спека
серпень ріка невимовно солодка
плинуть будівлі старої сецесії
чиста й тонка світляна поволока
вкрила дерев полудневі процесії
с
ерпень моя невблаганна ідилія
теплого воску олійна держава
вулиця скрипка соната неділя
гостра як жала
тривожна
тужава
Етюд неспокою
трава на камені вона
вночі росте у ранах дому
трава лунка немов луна
рослинне тіло в кам’яному
і ми так часто не спимо
і наслухаємо допоки
нічна трава зітхає мов
нічні озера і затоки
себе вганяючи мов клин
у ці крихкі тріскучі плити
запасти в усмішки щілин
триматись каменя і жити
хоча б між рейок і коліс
між днями виникне і снами
висока й чиста ніби ліс
трава яка прийде за нами
Вуличний етюд
вітер то птах опівнічний змах
що там за вікнами в сонних домах
тьмяні жарівки свічковий сад
тихі водойми таємних кімнат
риби на стінах безгучно шепочуть
з кранів іржаві потоки хлюпочуть
отже прийшла кристалічна тверда
з чорних лісів запізніла вода
промінь метелика в люстро влетів
місячно вигнуті спини котів
чаші чарки на серветі
сервант
погруддя мислителя (може кант)
іноді з піни фіранки лице
визирне
ніби чекав я на це
Етюд з воронами
на цьому світі стільки ірреального
шукаємо тверду земну основу
грудневе пиво біля кафедрального
і сірий день мугиче боса-нову
відлига як сльоза над містом лине
автобуси приходять і відходять
і в наших кухлях писаної глини
колишеться гірка бурштинна подать
ми так цього тепла затято прагнули
як вимерзле сплетіння винограду
ворони ці маленькі чорні ангели
збирають на фронтоні чорну раду
і тане сніг в якому так намішано
пісок і сіль тяжкі земні мірила
а ми в холодні кухлі тепло дишемо
і дивимось як мають чорні крила
НОВІ ЕТЮДИ БУДІВЕЛЬ
Касарня
ми навіть її не бачимо і не знаємо яка вона
адже вдосвіта вибігаємо з неї і повертаємось
коли споночіє
певно вона мурована
ще й досі в ній пахне людським потом
і сіном зі стаєнь гусарського реґімента
здається має кам’яні сходи
а коли ми шкребемо її безкінечно чорну підлогу
відламками шкла і тупими бритвами
