Таємна вечеря - Борис Ілліч Олійник
Отут і засяяла перед людьми найпримітніша олійниківська риса — незрадливість. Вірність друзям, принципам, раз у житті обраним орієнтирам — честі, совісті, рідній землі, батьківським заповітам. Здатність на вчинок. У часи, коли почалися політичні репресії шістдесятих років, скільки його колег зламалися, каялися, виступали з осудом товаришів, які «спіткнулися», з «колективними листами», Борис Олійник принципово відмовлявся брати участь у подібних акціях. Він не підписав «колективного осуду» під назвою «Еверест підлості», який розпочав чорний період у гоніннях на шістдесятників — І. Світличного, А. Перепадю та інших, хоч його кликали для цього у «високий дім». І досі згадую некролог пам’яті Льоні Кисельова в «Літературній Україні» і потрясіння: тим, що не стало юного поета, і тим, хто підписав слово прощання. Серед інших стояли три перших прізвища — Іван Дзюба, Іван Драч і Борис Олійник. Тоді, коли арештовували тільки за читання знаменитої праці Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поставити поряд з ним своє ім’я означало лише одне — солідарність. Через кілька років Борис Олійник доведе це ділом. Будучи тільки-но обраним наймолодшим заступником голови Спілки письменників, він, чи не єдиний з членів президії, незважаючи на істеричні вимоги декого з колег, не підкориться партійній дисципліні проголосує проти виключення зі Спілки Івана Дзюби і «полетить» з посади.
Кому тільки не ліньки називали Олійника партійним поетом, придворним поетом, вкладаючи у ці слова особливий, аж ніяк не потаємний смисл. Що ж, Олійник не зрікається написаного, як дехто, котрі вважають, напевно, те за особливий героїзм. Не зрікається, але й не хизується. Чесно каже: так, писав і таке, зараз, мабуть, писав би по-іншому. Але придворним поетом він ніколи не був. Придворного б не били у хвіст і в гриву за «Дорогу». Придворному б не розсипали набору збірки «Рух» (її, покалічену, переполовинену, далеко пізніше видали в іншому видавництві). Придворного уже в 1988 році, на гребені визнання, партійний верховода не оголосив би «несповна розуму» і не затіяв проти нього провокації за лист у ЦК КПРС, од якої поета порятувала тільки... Москва. Придворний би взагалі не старався сваритись із сильними світу цього, а Олійник і сварився, і наступав — і, треба сказати, небезуспішно: за десять років його «комісарства» у Спілці письменників нікого з неї не виключили, хоч на політичному Олімпі намірів вистачало. Навпаки, поет-секретар постійно рятував од гонінь своїх колег. Івана Драча, наприклад, двічі захистив од виключення з КПРС, а тоді це значило далеко більше, в розумінні благ і благополуччя, аніж пізніший вихід із неї. Сьогодні ж, здається, тільки Драч зумів піднятись над політикою і зберегти з давнім побратимом нормальні людські і чоловічі стосунки.
Колись, як мине сьогоднішнє політичне засліплення, як засоромимось дикунсько-більшовицьких підозрінь один до одного типу: «А що ти робив 19 серпня 1991 року?» (чим це ліпше за докори Маяковському і Брікам за те, що вони в ніч із 7 на 8 листопада 1917 року грали в карти?), коли над трибунні звуки і мітингові гасла постануть, як і водиться між людей, одвічні цінності — дружба, приязнь, злагода, жадання прийти на поміч, — колись — може, все ж таки в нашому поколінні? — запалають вогнем каяття щоки, замлоїть сумління в тих, хто звинувачував Бориса Олійника в «непатріотизмі». Ні, не було і немає вірнішого у дружбі і в пам’яті про друзів за сина приворсклянської Зачепилівки, за внука тепер уже відомої завдяки йому баби Катерини, за рідну кровиночку «сивої ластівки» і того, хто став «на вічній межі». Це не стилістичні фігури — пам’ятки його незрадливості нащадки прочитуватимуть по книгах. Перше вибране Василя Симоненка спорядив у вічну дорогу зі своїм благородно-проникливим словом Олійник. Коли під загрозою — стараннями «хохлацких радетелей» — опинилась російська книга Григора Тютюнника в Москві, у «Молодой гвардии», порятував її Олійник, котрий написав таке щемливе переднє слово, яке й зараз читається як клятва вірності нашої літератури правді.
Мої опоненти скажуть: а хіба не Олійник першим пустив у хід термін «коммутант»? Справді, він, і справді — першим. Але це справа його ідейних переконань — як називати тих, хто сіяв у народі одну віру і хто, миттєво перелицювавши натільний товар і погляди, з такою ж запопадливістю сіє нову віру.
Хто-хто, а ці люди знають, що саме Олесь Гончар і Борис Олійник першими сказали світові правду про Чорнобиль. Олійник був серед перших українських літераторів, хто прорвався в зону ядерної катастрофи і під палючим травневим стронцієм вів телерепортажі про чорний біль України, першим розсекретив «державну таємницю» про масштаби трагедії. Як голова Комісії з питань культури Верховної Ради очолював роботу над Законом про державність української мови. Відстояв і «звів на престол» керівництва Київської письменницької організації чесного, принципового і запального Івана Драча, якого не хотів бачити й чути ЦК після відомого чорнобильсько-голодоморського вибуху супроти Щербицького на письменницькому з’їзді...
Найпоширеніше звинувачення Олійникові — що він не зрікся комуно-соціалістичної ідеї. Але то, повторюю, справа його переконань. І — його натури. Натури, ще раз підкреслюю, цілісної. Він залишається вірним ідеї, а не доктрині. Ніде ніхто не чув від нього клятви вірності марксизму — навпаки, поет не раз критично відгукувався про марксову теорію реакційності селянства, про його ворожість до слов’янства. Він однозначно і колись, і нині оцінює політику червоного терору і воєнного комунізму, знищення служителів релігії і створення системи ГУТАБу. І щодо самої партії — то не хтось інший, а Олійник диференціював її на партію номенклатури, верхів і партію, яка в народі і з народу. Дивний він був
