Таємна вечеря - Борис Ілліч Олійник

території. А Олійник же ще тоді, два десятиліття тому, припечатав до стіни цей «клішований тип» навіть не людей, а носіїв світової зневаги до національних коренів, до «місцевих сентиментів», патріотизму з їх «чужим вином, натурами чужими». Виходить, не так уже й близько бачив поет, коли зміг помітити те, що так нависає сьогодні над нашою незалежністю, — помітити у плоті, в образі, в тенденції, що наростає.

Немає найменшої потреби робити дослідницький розтин його відомого циклу про матір і присвят їй, живій, — це класика, і моральний її стрижень живе в кожному рядку. Олійник молився цариці Роботі, і хто читав його цикл «При гончарному крузі», присвячений Олесеві Гончару, не міг не помітити, що й у роботі, і в творчості, і в дружбі поет сповідує надійність і справжність. З молодих літ він дуже уважний до мотивів етичних. Етика героїзму переплітається у нього з етикою відповідальності, етика обов’язку з етикою пам’яті, історичного народного досвіду. Вибудовуючи свою поезію на моральних конфліктах складної нашої епохи, Олійник ніколи не втрачав орієнтирів і, будучи людиною широких поглядів і, сказати б по-сучасному, в найкращому розумінні ідеалістичною, завжди тримався берега передусім народної етики, народної звичаєвості.

Є у Бориса Олійника просто-таки «маленькі шедеври», як писав Павличко. Я назву тільки два з них — «Парубоцьку баладу» і «Я б спокійно лежав під вагою століть». Чимось віддаленим і дуже близьким вони нагадують таку ж геніальну «Скіфську бабу» Ліни Костенко. Писані практично в одні й ті ж роки, ці вірші позначили не тільки певний культурний і ліричний феномен, звернення до кореневих народних первнів, а й якісно новий етап літературної традиції — давати абсолютно нові філософські переосмислення вічних сюжетів. Від першого рядка: «Я летів красивим чортом», — до останнього запитального: «Під чиїм же, коню, ми вікном?!» — поет шукає не стільки вічну Чураївну, скільки недосяжне диво вірності. «Бісовою дівкою» тікає в другому вірші через тисячоліття інше диво — любов. Любов, яка без вірності і зовсім не любов...

Сповідуючи це справді красиве почуття, поет і в творчості, і в житті не відступає від нього. Почуття, яке дається тільки цілісним, чистим натурам — надійним і справжнім.

І якраз по цій, найсильнішій його людській струні, заявленій і в житті, і в поезії, найдошкульніше поета били з початку дев’яностих.

Звичайно, є політична боротьба. Жорстока, страшна, немилосердна. Звичайно, у ній суперники вишукуватимуть один у одного і невдалі кроки, і старі гріхи, і якесь необережне слово, і спотворюватимуть позиції (як це робилося з пропозицією Б. Олійника запровадити надзвичайне становище в економіці), і старатимуться дошкуляти, вцілити в найбільш вразливі місця (а у кого їх немає?). І то було б нормально, якби не переходили бар’єру, який відділяє мораль від її протилежності. А щодо Бориса Олійника його опоненти вже давно перейшли межу.

Дійшли навіть до звинувачень у «нацвідступництві». Щоправда, на «зраді України» їздити довго не вдалося — вже й найнепримиренніші з супротивного ідейного табору, такі, як Степан Хмара, переконалися, що в питанні державної незалежності України вони з Олійником, виявляється, не суперники, а однодумці, і не просто однодумці, а союзники. І між іншим, ці супротивники-союзники ніякої війни з поетом не ведуть, мабуть, розумно вважаючи: хай борються, змагаються ідеї, а не люди, люди ж мають виборювати Україні повноцінну, повновагу державність, єднаючись у головному, а не розбігаючись за політичними віруваннями. У виборюванні ж державності Олійник, як вони переконалися, союзник з найнадійніших.

Опонентам Бориса Ілліча це якраз і невигідно: надто яскрава, надто консолідуюча він особистість, і центр ваги вони перенесли тепер уже на зраду поета своєму (а не його) кумиру — Горбачову, попутно іноді підхоплюючи мотив втягування України у Союз (може й спрацює, хоча, мабуть, не особливо сподіваючись на успіх — адже відомо, і про це було заявлено неодноразово, що Олійник як політик, обстоюючи цивілізоване співробітництво нових держав, відкидає будь-яку можливість реанімації імперського утворення). Що в суто людському плані, звичайно, більш виграшно: адже й націонал-патріотові, і космополітові однаково бридка зрадливість у дружбі. Таким чином, сподіваються олійникофоби, розширюється їхня соціальна база. Та навіть база інтернаціональна: адже відомо, що в західному світі, зокрема в Америці, є загальнонаціональне неписане табу на критику Горбачова: він, мовляв, змінив світ, зруйнував комуністичну систему, тож той, хто посміє сказати про нього щось погане, втрачає повагу в суспільстві. Несподіваний вишкір свободи слова? У нашому суспільстві ставлення до Горбачова в різних прошарках далеко не таке однозначне, та для певної частини публіки можна зіграти й на цьому. Тим більше, що сам Горбачов колись хитро, на весь Союз, назвав Олійника своїм другом, і хоч «друг» не захотів тоді, у Вільнюсі, підтримати вельможного друзяку в неправім поєдинку з суверенною Литвою, не захотів погрішити проти совісті, переконань і не зрадив литовських друзів-інтелігентів, котрі прямо й чітко сказали йому про свій шлях до волі, уміло пущена дезінформація про «дружбу» Михайла Сергійовича і Бориса Ілліча пішла «гуляти».

До цієї «дружби» ми принагідно ще повернемось, а зараз, мабуть, важливіше подумати, поміркувати, для чого знадобилася версія «відступництва» Бориса Олійника. Ясно — щоб скомпрометувати, морально знищити чи бодай утягти в «перетягування каната», щоб на якомусь повороті таки підставити йому підніжку, зняти з дистанції, усунути з політичної арени. А от чому «гуляє» саме версія «відступництва»? Є сенс оглянутись у недалеке минуле, пройти віхи життя поета, яке завжди було на видноті. Таку долю йому визначили талант і добра слава людини громадської.

Свою журналістську, а ширше — творчу і громадську діяльність Олійник почав у молодіжній пресі на рубежі п’ятдесятих-шістдесятих років. То був пік хрущовської «відлиги» — п’янкої, молодої і... непослідовної. Працюючи завідуючим відділом культури редакції газети «Молодь України», Борис Олійник гуртує всі найкращі молоді літературні сили, видає на шпальти великі добірки, оповідання провідних нині поетів і прозаїків-шістдесятників. Всі газети прицільно «били» по них, наче підводили їх до лави суду, а молодіжна газета стараннями поета відчайдушно підтримувала майбутніх речників національного відродження. Він благословив у світ перший в республіканській пресі вірш свого університетського товариша Василя Симоненка «Дід умер». Він організовував «круглий стіл» майбутніх дисидентів і нинішніх національних лідерів.