Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

його в світлий день повернення і відплати ворогові за смерті й наругу. Тому так тісно, справді, поєдналися тут і гострий біль прощання з рідною землею («І лежала земля, в попелищі земля чорнотіла. Я дививсь, і німів, і прощавсь — і прощатись не міг!»), і невимовна ніжність до далекого — бо до нього фронти і фронти — отчого дому, і прокляття катам, і клятва боротися до скону, аби визволити Батьківщину від фашистської навали:

Буду дихати, падать, рости й воювать до загину,

Бо великий наш гнів, бо дорога рівнішою є.

Я візьму твого смутку і горя важку половину У розтерзане, горде, нескорене серце моє!

І піду, як Микула, пригнусь, потемнію від ноші,

Висхну, спрагою битий, можливо, впаду на сліду,

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

(«Україно моя!»)

Цикл «Україно моя!» став тією серцевиною, навколо якої зосереджувались інші, ідейно-тематично близькі до нього твори. Спочатку це були ще чотири поезії — «Київ», «Мати», «Моєму батькові», «Боженко», що з них уклалася одна з перших воєнних книжок «Понад пожари» (тираж книжки, яка вийшла друком навесні 1942 р. у Воронежі, при-, фронтовій смузі, майже весь загинув). Згодом до них долучалися й інші твори — «Заповіт», «Дніпро», «Харків»' (збірка «Битва»),— які попри характерну для них лірико-суб’єктивовану. форму художнього відображення дійсності створювали цілком реалістичну картину першого, найтяжчого, найтрагічнішого періоду війни.

Так, вірш «Київ» —ще тільки початок фашистського наступу на Київському напрямі, ще тільки серцем вчувається загроза, рідному місту; і хоч посуворішав його вигляд, набувши ознак воєнного побуту,— ще живе надія на краще, на' те, що битва за нього йтиме десь далеко, на заході, а не на берегах Дніпра, не на площах і вулицях, бо ж «сила на горах огненних в броні велетенській стоїть». Ця битва буде пере*? можною й остаточною:

Устане ще день яснобарвний.-Умиється сонце росою. Засмаглі, закурені, в битві повернемось:—Волю візьми., Потрогаем кожен камінчик, бур’ян постинаєм косою, Шинелями витремо щічки дитячі, залиті слізьми...

(«Київ»)

Інша тональність, інші картини у поезії «Дніпро» — тут навіть спомин про безтурботну пору дитинства, що минуло на берегах Дніпра, овіяний смутком, видовище ж відступу, коли «гроза надходила із заходу до сходу», коли й старі діди готові були «лягти грудьми на танковій путі», коли не тільки люди, а й худоба «йшла в пилу потоками на схід»,— це видовище всі чуття переплавляло на ненависть до ворога, на гнів, на жадання помсти: «Не треба слави нам. Була б лиш битва сміла...»

Але відступ тривав, радянські війська відходили все далі, і ось уже Харків підвівся гранітом, мармуром, мостами в німому запитанні: «Куди ви?» *— «І сором нас палив».

По мертвих у бою котилася луна,

А ми, живі та злі, стискали автомати,

Залишивши дітей, батьків і світло хати,

Вкраїну, як судьбу,— за обрієм вона.

(«Харків»).

І хоча вірш завершується мажорним акордом, найвиразніше в ньому звучить трагедійний мотив розлуки з рідною землею.

У цьому вірші ми знову спостерігаємо ту мимовільну метафоричну «ювелірність», яку помітив Д. Павличко в циклі «Україно моя!»,— не огранену спеціально вправною рукою майстра, а саме мимовільну, спонтанну, народжену збуреним чуттям. Тут вона — в кольоровій гамі, в якій послідовно переважають дві барви — багрянисто-червона і димно-сіра, що весь час зближаються, мовби вияскравлюючи одна одну: багрянець пожеж і сивизна димів, кров і свинець, ясна зоря і хмари димно-сині; останній лее штрих зроблений самим червоним, пе-реможно-па лаючим: ми повернемось, відбудуємо, розцвітимо тебе, освітимо кімнату, «аби вогонь тріщав та жеврів жар у нім...»

З цього тематичного кола воєнної творчості Малишка безсумнівно заслуговує на згадку поезія «Україні (І крик, і полум’я руде)». В ній органічно злилися в одне художнє ціле думкаі і почуття, в ній навіть ритміка — чітко витриманий восьмистопний ямб без поділу на строфи—працює на ідею твору, сконцентровану в останніх рядках — «Благослови ж на смертний бій, земля моя, красо моя!». Вірш побудований як монолог, що уповні виявив ораторський хист Малишка, його вміння логічно розгортати образи, зчеплюючи їх між собою і поступово нарощуючи їхню емоційну напругу. Епітети, порівняння, весь метафоричний лад спрямовані на те, щоб привернути увагу читача своєю несподіваністю і смисловою об’ємністю і тим самим стимулювати роботу його уяви, посилити чуттєву реакцію на прочитане.

Так, скажімо, думка про те, що на окупованій землі надія на ви-гшолсння »не згасла і розпад не здолав волі людей до перемоги, мовби сама собою формується в цьому місткому образі:

І синь заканівських висот,

І даль закиївських долин Журба плодюча, як осот,

Не обплела на чорний згин.

(«Україні»)

Справді, як плодючий осот, глушачи все живе, зупиняє його ріст, рух і, зрештою, прирікає на загибель, так журба, настрій безнадії роз’їдають людину, паралізують її здатність до' опору, до дії,— подібні об-рази-порівияння, доволі часті в Малишковій поезії, і надають творові художньої переконливості і поетичної сили.

У творчості Малишка цього періоду було й чимало поезій, в яких війна поставала в живих реаліях фронтового побуту, в конкретиці щодення. Вони схожі на моментальні фотографії, на яких люди такі, якими вони є, коли займаються своїми буденними клопотами або відпочивають після виснажливого бою. Тут дорогоцінні деталі, які вмів помітити і показати Малишко. З таких «фотографій» найцікавіші, може, для нас сьогодні ті, на яких вимальовується постать самого поета:

Руда шинеля, патронташ ізбоку,

Та котелок, та чоботи в пилу,

Моє багатство, скарбе мій, нівроку Тебе ношу годину немалу!

Шорсткий ремінь, мозолі на долонях...

(«Отак живу, суворий, непомітний»)

Такий він був,— військовий кореспондент Великої Вітчизняної: хоч в інший спосіб, але робив разом з усіма одне діло, і жив, як усі, в тих фронтових умовах — курив махорку, латав свою пропалену гімнастьорку,

Хліб жував, як усі, по скибі,

І трудивсь до сьомого поту,

І давали мені, спасибі,

Як солдату, різну роботу...

(«Я курив задушну махорку...»)

Тут одне тільки, здавалося б, зовсім не акцентоване слівце «спасибі» чималого варте, в ньому характерно виявилася натура Малишка, його поважливість до людей, жагуча потреба у спілкуванні з людьми — потреба давня, а тепер, у час лихоліття, посилена загальним, властивим дуже багатьом на війні, відчуттям фронтового братерства.

Правдиво відтворюють атмосферу фронтового життя і портрети групові («Притомлені, бородаті...», «Нехай ми схудлі, некрасиві...», «Ковтали чай і їли житній хліб...»), і портрети індивідуальні («Кашовар», «Теслярі», «Маруся»), в яких добре висвічуються людські характери — різні, але .чимось і подібні, мабуть, тим, що, власне, і є обов’язковою ознакою людини