Кобзар (сборник) - Тарас Григорович Шевченко

тихенько

Вийшла з батьком з хати.

Через тиждень без старостів

За Степана свата

Старий свою Яриночку.

І Ярина в хаті.

«Ні, не треба, мій таточку,

Не треба, Ярино,

Степан каже.

– Я загинув,

Навіки загинув!

За що ж свої молодії

Ти літа погубиш

За калікою?.. Ярино!

Насміються люде,

І бог святий покарає

І прожене долю

З ції хати веселої

На чужеє поле.

Ні, Ярино, бог не кине

І найде дружину;

А я піду в Запорожжя,

Там я не загину,

Нагодують». – «Ні, Степане,

Моя ти дитино!

І господь тебе покине,

Як ти нас покинеш».

«Оставайся, Степаночку;

Коли не хоч братись,

То так будем: я сестрою,

А ти будеш братом

І дітьми йому обоє,

Батькові старому.

Не йди од нас, Степаночку,

Не кидай нас знову.

Не покинеш?» – «Ні, Ярино!»

І Степан остався.

Зрадів старий, мов маленький,

Аж за кобзу взявся,

Хотів вшкварить метелицю

З усієї сили,

Та не вшкварив… під хатою

Усі троє сіли.

«Розкажи ж ти нам, Степане,

Про свою недолю,

Бо й я таки гуляв колись

В турецькій неволі».

«Отож мене, вже сліпого,

На світ випускали

З товариством. Товариство

На Січ прямувало

І мене взяло з собою;

І через Балкани

Простали ми в Україну

Вольними ногами;

А на тихому Дунаю

Нас перебігають

Січовики-запорожці

І в Січ завертають,

І розказують, і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі срібло, злото

І свічі забрали

У Покрові; як козаки

Вночі утікали

І на тихому Дунаю

Новим кошем стали;

Як цариця по Києву

З Нечосом ходила…

І Межигорського Спаса

Вночі запалила.

І по Дніпру у золотій

Галері гуляла,

На пожар той поглядала,

Нишком усміхалась.

І як степи запорозькі

Тоді поділили

І панам на Україні

Люд закріпостили.

Як Кирило з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Отак, тату! Я щасливий,

Що очей не маю,

Що нічого того в світі

Не бачу й не знаю…

Ляхи були – усе взяли,

Кров повипивали!..

А москалі і світ божий

В путо закували.

Отаке-то! Тяжко, тату,

Із своєї хати

До турчина поганого

В сусіди прохатись.

Тепер, кажуть, в Слободзеї

Останки збирає

Головатий та на Кубань

Хлопців підмовляє.

Нехай йому бог поможе!

А що з того буде,

Святий знає: почуємо,

Що розкажуть люде».

Отак вони що день божий

Удвох розмовляли

До півночі, а Ярина

Господарювала

Та святих отих благала…

Таки ж ублагала:

На всеїдній у неділю

Вона спарувалась

З сліпим своїм. Такеє-то

Скоїлось на світі,

Мої любі дівчаточка,

Рожевії квіти.

Такеє-то. Одружились

Мої молодії.

Може, воно й не до ладу,

Та що маю діять,

Коли таке сподіялось;

Рік уже минає,

Уже й другий. З дружиною

Ярина гуляє

По садочку. Старий батько

Сидить коло хати

Та вчить внука-пузанчика

Чолом оддавати.

[1845, с. Мар'їнське – 1858, не пізніше квітня 1859, С.-Петербург]

ВЕЛИКИЙ ЛЬОХ (МІСТЕРІЯ)

Положил еси нас [поношение] соседом нашим, подражнение й поругание сущим окрест нас. Положил еси нас в притчу во языцех, покиванию главы в людех.

Псалом 43, ст. 14 й 15

ТРИ ДУШІ

Як сніг, три пташечки летіли

Через Суботове і сіли

На похиленному хресті

На старій церкві. «Бог простить:

Ми тепер душі, а не люди.

А відціля видніше буде,

Як той розкопуватимуть льох.

Коли б вже швидше розкопали,

Тойді б у рай нас повпускали.

Бо так сказав Петрові бог:

«Тойді у рай їх повпускаєш,

Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох».

I

Як була я людиною,

То Прісею звалась;

Я отутечки родилась,

Тут і виростала.

Отут, було, на цвинтарі

Я з дітьми гуляю,

І з Юрусем гетьманенком!

У піжмурки граєм.

А гетьманша, було, вийде

Та й кликне в будинок,

Он де клуня. А там мені

І фіг, і родзинок —

Всього мені понадає

І на руках носить…

А з гетьманом як приїдуть

Із Чигрина гості,

То це й шлють, було, за мною.

Одягнуть, обують,

І гетьман бере на руки,

Носить і цілує.

Отак-то я в Суботові

Росла, виростала!

Як квіточка; і всі мене

Любили й вітали.

І нікому я нічого,

Ніже злого слова,

Не сказала. Уродлива

Та ще й чорноброва.

Всі на мене залицялись

І сватати стали;

А у мене, як на теє,

Й рушники вже ткались.

От-от була б подавала,

Та лихо зустріло!

Вранці-рано, в пилипівку,

Якраз у неділю,

Побігла я за водою…

Вже й криниця тая

Замуліла і висохла!

А я все літаю!..

Дивлюсь – гетьман з старшиною.

Я води набрала

Та вповні шлях і перейшла;

А того й не знала,

Що він їхав в Переяслав

Москві присягати!..

І вже ледви я, наледви

Донесла до хати —

Оту воду… чом я з нею

Відер не побила!

Батька, матір, себе, брата,

Собак отруїла

Тію клятою водою!

От за що караюсь,

От за що мене, сестрички,

І в рай не пускають.

II

А мене, мої сестрички,

За те не впустили,

Що цареві московському

Коня напоїла

В Батурині; як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Я меж трупами валялась

У самих палатах

Мазепиних… Коло мене

І сестра, і мати

Зарізані, обнявшися,

Зо мною лежали;

І насилу-то, насилу

Мене одірвали

Од матері неживої.

Що вже я просила

Московського копитана,

Щоб і мене вбили.

Ні, не вбили, а пустили

Москалям на грище!

Насилу я сховалася

На тім пожарищі.

Одна тілько й осталася

В Батурині хата!

І в тій хаті поставили

Царя ночувати,

Як вертавсь із-під Полтави.

А я йшла з водою

До хатини… а він мені

Махає рукою,

Каже коня напоїти,

А я й напоїла!..

Я не знала, що я тяжко,

Тяжко согрішила!

Ледве я дійшла до хати,

На порозі впала.

А назавтра, як цар вийшов,

Мене поховала

Та бабуся, що осталась

На тій пожарині

Та ще й мене привітала

В безверхій хатині.

А назавтра й вона вмерла

Й зотліла у хаті,

Бо нікому в Батурині

Було поховати.

Уже й хату розкидали

І сволок з словами

На угілля попалили!..

А я над ярами

І степами козацькими

І досі літаю!

І за що мене карають,

Я й сама не знаю?

Мабуть, за те, що всякому

Служила, годила…

Що цареві московському

Коня