Таємна вечеря - Борис Ілліч Олійник

Хоч - пісню ... Прислухаюсь: луна Ледве-ледь долина: «Пізно, голубе ... Ладо мій, — пізно ...» «Я Іржавця молив, і Сулі я годив»

Євгену ТОВСТУСІ

Я Іржавця молив, і Сулі я годив, Щоб мені відчинили ворота. Та суворо відмовив мені Яготин: Ти, мовляв, не із нашої чоти. Ти загруз в марноті. Ти на слові засох, Ти блідий, мов чиновні папери. Тут Шевченко ходив. Він узяв на засов До моєї обителі двері. Ти піди уклонись до Тарасових ніг І втопи у озерах погорду, І у пору купальську, на Йванову ніч Попроси свою квітку в Природи. А не вимолиш, що ж — таланить не усім — Не впадай у зажуру і скруху, А зайди із дороги на хліб та на сіль До оселі Євгена Товстухи. Він тобі наготує козацький напій, Він тебе перегляне по нотах, — І очистить, і скине у синій Супій Всю твою сухозлоту марноту. Ти прийми з його рук животвор-звіробій, Як з долоні самої Природи. І спивай по ковтку, доки сам у собі Не відчуєш, чийого ти роду. Ворота в Канів
Не як монарх, що в ницім покаянні В Каноссу повз дорогою раба, — Іду, розкутий, у престольний Канів Позбутися холопського горба. Пора стоїть, рахманна і погідна. Тарас, урівень з сонцем на скалі, Возносить у мені козацьку гідність Господаря праотчої землі. Ще манить звичка — впасти на коліна. А він гримить, немов пророк Ілля: «Учись ходить, нарешті, як людина Бо це таки, одвік твоя земля!» І я встаю, толочений віками, Але не вбитий в корені мечем! І відчиня мені ворота в Канів Тарас державним, золотим ключем. Осінь