Гумор та сатира - Ян Ілліч Таксюр

— Давай його сюди, — президент глянув на охоронця Васю. Той, як завжди, дивлячись перед собою своїми біло-блактними очима, натиснув на кнопку пульту.

В кабінеті виник Петро Петрович Голобуцький, міністр культури. Це була жвава людина з швидким поглядом і червоним носом, який під час дихання трохи рухався. Петро Петрович нещодавно відзначився на всю державу новим проектом. Посеред столиці України, міста Фастова, було встановлено пам’ятник невідомому гетьману. Кам’яний лицар сидів на коні. Лівою рукою він тримав булаву, а правою, скрутивши комбінацію, яка серед некультурних людей називається «дуля», показував її сусідам на Сході.

— Петю, тільки швидко, бо справ багато, — сказав президент, і згадав, що на нього чекає рибалка, урочиста дегустація варення останнього врожаю, а потім ще обід і сон.

— Та я коротенько, — заговорив Петро Петрович, поводячи на різні боки своїм червоним носом.

— Отут новий проектик, — міністр розгорнув рулон паперу і, притримуючи його підборіддям, став показувати на малюнку.

— Оце, Романе Степановичу, буде у нас пам’ятник Жертвам кризи 2008 року. Отуточки, значить, безробітні стоять, оце уламки банків, що луснули. Треба тільки ваш підпис, щоб, значить, грошики…

— А це що там стирчить? — раптом спитала Галя, вказуючи на малюнок, — Ніби дрючок якийсь.

— Це, Галино Семенівно, я вибачаюсь, не дрючок, а символічне зображення. То рука Москви, яка нам оцю кризу і вчинила.

— Ні, Галю, з рукою Москви, там не погано задумано, — сказав президент і повернувся до міністра. — Так, Петро, давай далі, а про гроші я потім подумаю.

— А далі, пане президенте, просто свято. Свято духовності! — Міністр озирнувся на двері, і звідти два помічники викотили невеличку платформу, на якій лежали товсті важкі книги.

— Нарешті таки скінчили видання, — Петро Петрович зітхнув, ніби він сам вручну надрукував оті товсті книжки. — Дванадцять томів, Романе Степановичу! Загальна назва «Історія гноблення українського народу катами, які називались братами».

— Гаразд, — сказав президент, — нехай поставлять десь у шафу, а я потім почитаю.

— Ні, не гаразд, — втрутилася Галя, — дванадцять томів — то дурня, треба було двадцять п’ять чи більше. Бо душили нас так, що дихати не було чим! Пам’ятаю бабця мені розповідала, що її діда в школі примушували вчити на пам’ять «Чуден Днепр при тихой погоде». Ну, яке вам діло до нашого Дніпра, нелюді?!

— Ваша правда, Галино Семенівно, — швидко погодився міністр. — Та ми іще надрукуємо, матеріалу ж море.

Петро Петрович зробив маленьку паузу, очі його забігали швидше, і він, хекнувши, сказав:

— Тут у мене іще один геній.

— Хто-хто? — перепитав президент.

Петро Петрович зрозумів, що помилився. Бо спеціальним президентським універсалом було визначено, що в країні тільки один геній — той, хто пише універсали.

— Я хотів сказати один винахідник. Він, може, Романе Степановичу, трохи теє, але ж ви знаєте, всі оті науковці з тарганами в голові. Дозвольте я його покличу.

І не дочекавшись президентської команди, Петро Петрович махнув комусь за дверима.

В ту ж хвилину до кабінету стала просуватися дивна споруда на дерев’яних колесах. Конструкція складалася з туго переплетених гілок верби та очерету. Уся вона була обтикана гарбузами та глечиками. Всередині щось гуло, а зверху виходив ледь помітний димок. Штовхав її не менш дивний чолов’яга з розпатланим сивим волоссям, у старих пластмасових окулярах, які в двадцять другому столітті на Україні вже ніхто не носив.

— Дозвольте відрекомендувати вам, пане президенте, професор Сіромашко. — Міністр вказав на розпатланого дядька. — А це, значить, у нього так званий модулятор історичної пам’яті, — і Петро Петрович глянув на чудернацьку споруду.

Президент Роман Бандура незадоволено подивився на винахідника. Останнім універсалом було затверджено, що кожний мужчина вітає лідера держави, тричі присідаючи в гопаку і викидаючи ноги на різні боки. «Точно придурок», — подумав президент, дивлячись на порушника етикету.

А професор Сіромашко тим часом заговорив скрипучим і трохи істеричним голосом.

— Модулятор історичної пам’яті, шановні, це те, що наші темні пращури називали машиною часу. Вони про неї тільки мріяли. А ми її побудували!

— Ми зараз, пане президенте, — Петро Петрович чарівно посміхнувся, — якщо буде ваша ласка, можемо перенестися в минуле, куди забажаєте, хоч до тих клятих динозаврів!

— Куди?! — озвалася Галя з дивану. — Та президент тільки після грипу! І нащо нам оті динозаври? Нам усяких потвор і тут вистачає!

І Галя швидко глянула на професора.

— Ні-ні, Галочко, я так далеко не поїду, — заспокоїв президент, — тим більше, вже скоро обід. А от у стародавній Фастів чи Пірятин я б, може, і підскочив.

— Нікуди не поїдеш, — сказала Галя, — ще застудишся. Нехай самі до нас приїдуть. Подзвонити їм на мобілу, чи написати «по милу». Мовляв, законнообраний президент, що вже тридцять років очолює націю, викликає тебе, і далі прізвище і посада.

Міністр і президент розгублено подивилися на Галю. Але професор Сіромашко раптом сказав:

— Нема питань! Кого хочете бачити? Зараз викличемо.

— Я думаю, треба когось із гетьманів, правда, Романе Степановичу?

— Так, гетьмана це не погано, — погодився лідер нації. — Тільки якого? У нас їх тисячі.

— А я зараз введу програму, — сказав Сіромашко, — і модулятор сам вибере діяча, що годиться на даний час.

Він відкрив дверцята своєї споруди і став, швидко перебираючи пальцями, бігати по клавіатурі. Гудіння посилилося, конструкція стала тремтіти і випускати їдкий гіркуватий дим.

— Та що це так смердить, аж очі їсть?! — пхекнула Галя, витираючи сльози.

— То, Галино Семенівно, гіркота нашої історії, — зітхнув міністр, теж шморгаючи носом. — Я сам, як почитаю наших вчених, так вранці прокидаюся весь мокрий від сліз.

Тим часом гудіння апарату перейшло в ревіння, конструкція сильно захиталася і раптом завмерла. Бокова стінка вдарилася об підлогу, і з модулятора випала людина.

Це був мужчина