Ще не вмерла Україна - Борис Грінченко

у тиші, над удками

Своє життя непроданим донести.

«Меди та пахощі живиці...»

Вертоград моей сестры...

А. С. Пушкин

Меди та пахощі живиці.

Цвіте прозорий вертоград

Край непорочної світлиці,

Де Божий сад Марії сниться

І кедрів патріарший ряд.

Минає дощ, і сніг, і град,

І темних бур зловісні птиці, —

І жертов дольніх аромат,

І співів молитовний лад

У цвіті білому таїться.

Ні міді, ні мечів, ні криці!

Далека смерть, забутий яд!

Дзвенить відро в ясній криниці,

І в тихім куриві живиці

Цвіте прозорий вертоград.

«Коріння дуб розкинув узлувате,..»

Коріння дуб розкинув узлувате,

Спокійним віттям захищає дім.

Спиниться б, вороного прив’язати

І помолитись образам святим!

Шлях пролягає, ніби річка жовта,

Що не одбила неба й берегів.

Дуби, дуби! Хоч ви душі промовте,

Одмовте на несказаний порив!

Гніздо звивають ластівки під дахом,

У пущі виє темноокий звір...

І серцю сниться, ніби цим же шляхом

Айвенго їхав на гучний турнір.

«Буває день: в запоні попелястій...»

Буває день: в запоні попелястій

Гаї й сади. Заплакане вікно.

Але душа — як підліток у рясті,

   Як молоде вино.

Впрягає коней в жовту колісницю,

Немов Ахілл дзвенить струнким бичем,

І діл буденних розбива в’язницю

   Осяяним мечем.

І виїжджає в степ. Басують коні,

У небі блискавки горить зигзаг, —

І військо розцвіта на оболоні,

   Неначе повний мак.

«Я молодий і чистий,..»

Я молодий і чистий,

Як вічність, молодий.

Дорога колосиста

Звивається, мов змій.

Верби зелена гілка,

Як пальмове гілля.

Співає перепілка.

Пручається земля.

В селі моєму топлять:

Ясні дими стоять,

І пахощі картоплі

Дітвору веселять.

І дівчина, як парус,

Махнула рукавом...

Нема моєї пари

В селі і за селом!

Вона за морем синім,

За бором за старим,

Вона зрідні пустиням

Та бурям степовим.

«Зелена піна лісу молодого...»

Зелена піна лісу молодого

Дрімотно плеще, як на морі шум.

Блакитні тіні впали на дорогу,

Заворожили мудрі бджоли ум.

Стоять дуби замислено і строго.

Тут — перейшовши молодий самум —

Собі поставлю келію убогу,

Щільник пахучий для останніх дум.

Ліловий чебрик сохне на поляні,

Неначе привид, пробігає цап,

І чути дятла стуки дерев’яні.

Душі здається, що вона могла б

Вас відтворити в ясному свічаді,

Дитячі дні, заплакані і раді.

«Рожевий пил крізь гущу лісову...»

Рожевий пил крізь гущу лісову

Рука незрима милостиво сіє,

І падають червінці на траву.

      Вечоріє.

Житло почувши, коні срібно ржуть.

Відро, криниця і веселе сіно.

Не знаючи тривоги та розпуть,

Проходить шлях людина.

«Він об’їжджає коней молодих...»

Він об’їжджає коней молодих.

Був дощ м’який, і гречка пахне душно.

Став унизу лисніє непорушно,

І теплий світ схилився і затих.

Стрункі й сталеві, з гострими ушами,

Ще неслухняні учні молоді:

На тінь свою поглянули в воді

І затремтіли юними тілами.

Заховано за спиною батіг,

А мужні руки твердо стисли віжки.

Минаючи заквітчані обніжки,

Він об’їжджає коней молодих.

«Слід копитів занесло сивим димом,..»

Слід копитів занесло сивим димом,

Упала гілка — лапа снігова,

І вітром, невловимим і незримим,

Гойдає омертвілі дерева.

І тіні переходять під скрипіння

Старих осик у льодовій корі,

І все життя здається тільки тінню,

І раптом — іскор налітає рій.

То поїзд лине з гуркотом і свистом,

Червоним оком блискає на сніг...

Кому ж повірить? Іскрам золотистим

Чи сивині осик, осик глухих?

Косовиця

1

Гей, як вийде сонце з-за діброви,

Як на плесі крикнуть сірі гуси

І щаслива в лузі перепілка

З трав роси холодної нап’ється, —

Косарі вмиваються до сонця

Чистою, студеною водою

З голубої, доброї криниці,

Гострять коси, і чутно далеко

Їх мантачок голосну розмову.

Ходить вітер яром та горою,

Плачуть трави, тужать під косою,

Звіробої в’януть на покосі...

Ходить вітер, сушить білі роси.

Ніби ключ веселиків по лугу

Походжає рівно та статечно,

Косарі ідуть один за одним,

Білим військом звільна виступають.

Піт обличчя їм росою миє,

Заливає очі, ніби сльози,

Конюшина падає під ноги,

В тузі клонить голови червоні.

Гей ти, земле, хліборобська мати,

Обперезана річками голубими,

У зеленому високому очіпку,

У мережаній китайчатій запасці,

В плахті, критій квітами ясними,

Ти неси, перенеси на крилах

Косарів од краю і до краю!

Гей ти, вітре, парубче співочий,

Парубче співочий та веселий,

Ти суши червону конюшину,

Провівай навалисті покоси!

Гей ти, сонце, мудрий господарю,

Ти небесний золотий шахварю, —

Ти в’яли червону конюшину,

Напувай медами запашними,

Прикривай гарячими руками

Од дощів, од лютої негоди!

Гей ви, хмари, турки-яничари,

Ви не йдіть ордою на облогу,

Не лякайте косарів у лузі, —

Ви ідіть на море, поза гори,

Дожидайте слушного часу!

Як заходить сонце за діброву,

Як поснуть на плесі сірі гуси,

Косарі вертаються додому

На вечерю, на розмову втішну.

2

То не риба в морі розгулялась,

То не пави в небеса знялися,

Розійшлися дівчата з граблями

По сухих, пахучих покосах.

Ясна водо, молодая вродо,

Що спливла ярами та гаями,

Розливайся синіми річками,

Розтинайся срібними піснями

Над покосами конюшини!

Що зірок на небі у Петрівку,

То копиць високих, мов дзвіниці,

Розсипається по лузі запашному.

Та ясніша над зірки погожі,

Та стрункіша над дзвіниці білі

Походжає дівчина по лугу,

До сестри словами промовляє:

«Сестро, сестро, ти зелена руто,

Ти зозуле в гаї, на калині!

В’ється туга біля мого серця,

Як гадюка, серце обвиває».

А сестра їй: «Сестро нерозважна!

То не туга — молодість буяє,

То стискає серце не гадюка,

Чорні очі обпалили серце,

Аж на дно у серце зазирнули».

Сиза галка лине через балку,

Йдуть шляхом корови із діброви,