Енеїда - Іван Петрович Котляревський

До мене зараз щоб прийшов,

Глядіть же, цупку прикуріте,

Щоб він в шинок та не зайшов!

Бо хочу я кудись послати.

Ійон, ійон же, вража мати!

Але Еней наш зледащів;

А то Венера все свашкує,

Енеєчка свого муштрує,

Щоб він з ума Дідону звів».

Прибіг Меркурій, засапавшись,

В три ряди піт з його котив;

Ввесь ременцями обв'язавшись,

На голову бриль наложив;

На грудях з бляхою ладунка,

А ззаду з сухарями сумка,

В руках нагайський малахай.

В такім наряді влізши в хату,

Сказав: «Готов уже я, тату,

Куди ти хочеш, посилай».

«Біжи лиш швидше в Карфагену, —

Зевес гінцеві так сказав, —

І пару розлучи скажену,

Еней Дідону б забував.

Нехай лиш відтіль уплітає

І Рима строїти чухрає, —

А то залиг, мов в грубі пес.

Коли ж він буде ще гуляти,

То дам йому себе я знати, —

От так сказав, скажи, Зевес».

Меркурій низько поклонився,

Перед Зевесом бриль ізняв,

Через поріг перевалився,

До стайні швидше тягу дав.

Покинувши із рук нагайку,

Запряг він миттю чортопхайку.

Черкнув із неба, аж куріть.

І все кобилок поганяє,

Що оглобелька аж брикає,

Помчали, аж візок скрипить.

Еней тоді купався в бразі

І на полу, укрившись, ліг;

Йому не снилось о приказі,

Як ось Меркурій в хату вбіг.

Смикнув із полу, мов псяюху.

«А що ти робиш, п'єш сивуху? —

Зо всього горла закричав. —

Ану лиш швидше убирайся,

З Дідоною не женихайся,

Зевес поход тобі сказав.

Чи се ж таки для діла робиш,

Що й досі тута загулявсь?

Та швидко і не так задробиш;

Зевес недурно похвалявсь;

Получиш добру халазію,

Він видавить з тебе олію,

От тілько йще тут побарись.

Гляди ж, сьогодні щоб убрався,

Щоб нищечком відсіль укрався,

Мене удруге не дождись».

Еней піджав хвіст мов собака,

Мов Каїн затрусивсь увесь;

Із носа потекла кабака:

Уже він знав, який Зевес.

Шатнувся миттю сам із хати

Своїх троянців позбирати;

Зібравши, дав такий приказ:

«Як можна швидше укладайтесь,

Зо всіма клунками збирайтесь,

До моря швендайте якраз!»

А сам, вернувшися в будинки,

Своє лахміття позбирав;

Мізерії наклав дві скриньки,

На човен зараз одіслав

І дожидався тілько ночи,

Що як Дідона зімкне очі,

Щоб, не прощавшись, тягу дать.

Хоть він за нею і журився

І світом цілий день нудився,

Та ба! бач, треба покидать.

Дідона зараз одгадала,

Чого сумує пан Еней,

І все на ус собі мотала,

Щоб умудритися і їй;

З-за печі часто виглядала,

Прикинувшись, буцім куняла

І мов вона хотіла спать.

Еней же думав, що вже спала,

І тілько що хотів дать драла,

Аж ось Дідона за чуб хвать.

«Постій, прескурвий, вражий сину!

Зо мною перше розплатись;

От задушу, як злу личину!

Ось ну лиш тілько завертись!

От так за хліб, за сіль ти платиш?

Ти всім, привикши насміхатись,

Розпустиш славу по мені!

Нагріла в пазусі гадюку,

Що послі ізробила муку;

Послала пуховик свині.

Згадай, який прийшов до мене,

Що ні сорочки не було;

І постолів чорт мав у тебе,

В кишені ж пусто, аж гуло;

Чи знав ти, що такеє гроші?

Мав без матні одні холоші,

І тільки слава, що в штанах;

Та й те порвалось і побилось,

Аж глянуть сором, так світилось,

Свитина вся була в латках.

Чи я тобі та не годила?

Хіба ріжна ти захотів?

Десь вража мати підкусила,

Щоб хирний тут ти не сидів. —

Дідона гірко заридала,

І з серця аж волосся рвала,

І закраснілася, мов рак.

Запінилась, посатаніла,

Неначе дурману із'їла,

Залаяла Енея так: —

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба.

Трясешся, мов зимою хорт!

Мандруй до сатани з рогами,

Нехай тобі присниться біс!

З своїми сучими синами,

Щоб враг побрав вас всіх, гульвіс,

Щоб ні горіли, ні боліли,

На чистому щоб поколіли,

Щоб не оставсь ні чоловік,

Щоб доброї не знали долі,

Були щоб з вами злії болі,

Щоб ви шаталися повік!»

Еней від неї одступався,

Поки зайшов через поріг,

А далі аж не оглядався,

З двора в собачу ристь побіг.

Прибіг к троянцям, засапався,

Обмок в поту, як би купався,

Мов з торгу в школу курохват;

Потім, в човен хутенько сівши

І їхати своїм велівши,

Не оглядався сам назад.

Дідона тяжко зажурилась,

Ввесь день ні їла, ні пила;

Все тосковала, все нудилась,

Кричала, плакала, ревла.

То бігала, як би шалена,

Стояла довго тороплена,

Кусала ногті на руках;

А далі сіла на порозі,

Аж зануділо їй, небозі,

І не встояла на ногах.

Сестру кликнула на пораду,

Щоб горе злеє розказать,

Енеєву оплакать зраду

І льготи серцю трохи дать.

«Ганнусю, рибко, душко, любко,

Рятуй мене, моя голубко,

Тепер пропала я навік!

Енеєм кинута я, бідна,

Як сама паплюга послідня,

Еней злий змій — не чоловік!

Нема у серця мого сили,

Щоб я змогла його забуть.

Куди мні бігти? — до могили!

Туди один надежний путь!

Я все для його потеряла,

Людей і славу занедбала;

Боги! я з ним забула вас.

Ох! дайте зілля мні напитись,

Щоб серцю можна розлюбитись,

Утихомиритись на час.

Нема на світі мні покою,

Не ллються сльози із очей,

Для мене білий світ єсть тьмою,

Там ясно тілько, де Еней.

О пуцьверинку Купідоне!

Любуйся, як Дідона стогне…

Щоб ти маленьким був пропав!

Познайте, молодиці гожі,

З Енеєм бахурі всі схожі,

Щоб враг зрадливих всіх побрав!»

Так бідна з горя говорила

Дідона, жизнь свою кляла;

І Ганна, що їй ні робила,

Ніякой ради не дала.

Сама з царицей горювала,

І сльози рукавом втирала,

І хлипала собі в кулак.

Потім Дідона мов унишкла,

Звеліла, щоб і Гандзя вийшла,

Щоб їй насумуватись всмак.

Довгенько так посумувавши,

Пішла в будинки на постіль;

Подумавши там, погадавши,

Проворно скочила на піл.

І, взявши з запічка кресало

І клоччя в пазуху чимало,

Тихенько вийшла на город.

Ночною се було добою

І самой тихою порою.

Як спав хрещений ввесь народ.

Стояв у неї на городі

В кострі на зиму очерет;

Хоть се не по царській породі,

Та де ж взять дров, коли все степ;