Енеїда - Іван Петрович Котляревський

До Турна в північ шусть в намет;

Він дожидавсь тогді вертепа,

Хлистав з нудьги охтирський мед.

К Лависі од любві був в горі,

Топив печаль в питейном морі,

Так в армії колись велось:

Коли влюбився чи програвся,

То пуншту хлись — судьба поправся!

Вєселлє в душу і влилось!

«А що? — Ірися щебетала. —

Сидиш без діла і клюєш?

Чи се на тебе лінь напала?

Чи все троянцям оддаєш?

Коту гладкому не до мишки;

Не втне, бачу, Панько Оришки!

Хто б сподівавсь, що Турн бабак?

Тобі не хист з Енеєм биться,

Не хист з Лавинієй любиться,

Ти, бачу, здатний бить собак.

Правдивий воїн не дрімає;

Без просипу же і не п'є:

Мудрує, дума, розглядає,

Такий і ворогів поб'є.

Ну, к чорту! Швидше охмеляйся.

Збирать союзних поспішайся,

На нову Трою напади.

Еней в чужих землях, блукає,

Дружину в поміч набирає,

Не оплошай тепер: гляди!»

Сказавши, столик ізвалила,

Шкереберть к чорту все пішло:

Пляшки і чарочки побила,

Пропало все, як не було.

Зробився Турн несамовитий,

Ярився, лютовав неситий,

Троянськой крові забажав.

Всі страсті в голову стовкнулись,

Любов і ненависть прочнулись:

«На штурм, на штурм!» — своїм кричав

Зібрав і кінних, і піхотних

І всіх для битви шиковав;

І розбишак самих одборних

Під кріпость задирать послав.

Два корпуси докупи звівши,

А на зикратого сам сівши,

На штурм їх не веде, а мчить;

Мезап, Галес в другім отряді

Пішли од берега к ограді,

Побить троянців всяк спішить.

Троянці, в кріпості запершись,

Енея ждали вороття;

З нещастям тісно пообтершись.

Біду встрічали, мов шутя.

Побачивши ж врагів напори,

У башт прибавили запори

І на валу всі залягли;

В віконця з будок виглядали

І носа вон не виставляли,

Шептались і люльки тягли.

У них поставлено в громаді,

Коли на їх лан Турн напре,

То всім сидіть в своїй ограді,

Нехай же штурмом вал бере.

Троянці так і учинили;

На вал колоддя накотили

І разний приправляли вар;

Олію, дьоготь кип'ятили,

Живицю, оливо топили,

Хто лізтиме, щоб лить на твар.

Турн, в міру к валу приступивши,

Скрізь на зикратому гасав;

В розсипку кінних розпустивши,

Сам, як опарений, кричав:

«Сюди, трусливії троянці,

На бой, шкодливії поганці!

Зарились в землю, мов кроти;

Де ваш Еней — жіночий празник?

Пряде з бабами набалдашник!

Не лепсько виглянуть сюди?»

І всі його так підкомандні

Кричали, лаяли троян;

Робили глузи їм досадні,

Гірш нівечили, як циган,

Пускали тучами к ним стріли,

А деякі були так смілі,

Що мали перескочить рів.

Троянці уха затикали,

Рутульців лайки не вважали,

Хоть битись всякий з них готів.

Турн з серця скреготав зубами,

Що в кріпості всі ні гугу;

А стін не розіб'єш, лобами,

З посилку гнися хоть в дугу.

Злость, кажуть, сатані сестриця

Хоть, може, се і небилиця,

А я скажу, що, може, й так:

Од злості Турн те компонує,

Мов сатана йому диктує,

Сам чорт заліз в його кабак.

Од злості Турн осатанівши,

Велів багаття розводить.

І військо к берегу привівши,

Казав троянський флот спалить.

Всі принялися за роботу

(На злеє всякий мав охоту),

Огні помчалися к водам.

Хто жар, хто губку з сірниками,

Хто з головней, хто з фітилями

Погибель мчали кораблям.

Розжеврілось і закурилось,

Блакитне полом'я взвилось;

Од диму сонце закоптилось,

Курище к небу донеслось,

Боги в Олімпі стали чхати;

Турн їм ізволив тимфи дати,

Богинь напав від чаду дур;

Дим очі їв, лилися сльози,

З нудьги скакали так, як кози;

Зевес сам був мов винокур.

Венеру ж за душу щипало,

Що з флотом поступили так;

Од жалю серце завмирало,

Що сяде син на міль, як рак.

В жалю, в сльозах і гіркім смутку

Богиня сіла в просту будку,

На передку сів Купідон;

Кобила їх везе кривая,

Цібелла де жила старая,

Щоб сій язі оддать поклон.

Цібелла, знають во всіх школах,

Що матір'ю була богів;

Ізмолоду була не промах,

Коли ж як стала без зубів,

То тілько на печі сиділа,

З кулешиком лемішку їла

І не мішалася в діла.

Зевес їй оддавав повагу

І посилав од столу брагу,

Яку Юнона лиш пила.

Венера часто докучала

Зевесу самою бридней

За те в немилость і попала,

Що нільзя показать очей.

Прийшла Цібеллу умоляти

І мусила їй обіщати

Купити збитню за алтин,

Щоб тілько Зевса умолила,

Вступиться за троян просила,

Щоб флота не лишився син.

Цібелла же була ласуха,

Для збитню рада хоть на все;

До того ж страшна говоруха,

О всякій всячині несе.

Стягли її насилу з печі,

Взяв Купідон собі на плечі,

В будинки к Зевсу і поніс.

Зевес, свою уздрівши неню.

Убгав ввесь оселедець в жменю,

Насупив брови, зморщив ніс.

Цібелла перше закректала,

А послі кашлять начала.

Потім у пелену смаркала

І дух п'ять раз перевела:

«Сатурнович, змилосердися,

За рідную свою вступися! —

К Зевесу шокала стара. —

Безсмертних смертні не вважають

І тілько що не б'ють, а лають:

Осрамлена моя гора!

Мою ти знаєш гору Іду

І ліс, де з капищем олтар;

За них несу таку обиду,

Якой не терпить твій свинар!

На зруб я продала троянцям,

Твоїм молельщикам, підданцям,

Дубків і сосен строїть флот.

Твої уста судьбам веліли,

Були щоб ідські брусся цілі,

Нетліннії од рода в род.

Зиркни ж тепер на тібрські води.

Дивись, як кораблі горять!

Їх палять Турнові уроди,

Тебе і всіх нас кобенять.

Спусти їм — то таке закоять.

І власть твою собі присвоять,

І всім дадуть нам киселя;

Сплюндрують ліс, розриють Іду;

Мене ж, стару, уб'ють, мов гниду,

Тебе прогонять відсіля».

«Та не турбуйтесь, паніматко! —

Зевес з досадою сказав. —

Провчу я всіх — і буде гладко;

Анахтем вічний — Турн пропав!»

Зиркнув, мигнув, махнув рукою

Над Тібром, чудною рікою,

Всі врозтіч кораблі пішли;

Як гуси, в воду поринали,

Із кораблів — сирени стали

І разні пісні підняли.

Рутульське військо і союзне

Дрижало од таких чудес;

Злякалось плем'я все окружне,

Мезап дав драла і Галес.

Пороснули і рутуляни,

Як од дощу в шатер цигани,

А тілько Турн один оставсь.

Утікачів щоб перейняти,

Щоб чудо їм розтолковати

По всіх усюдах сам совавсь.

«Реб'ятушки! — кричав. — Постійте!

Се ж ласка божая для нас;

Одкиньте страх і не робійтє,

Прийшлось сказать Енею: пас.

Чого огнем