Том 4 - Леся Українка

Кассандра

Що ж,

їх сила в карі, а моя в змаганні.

Г е л е н а

Для того ти й з Кіпрідою змагалась, коли вона Паріса напутила до мене в Спарту плисти? Що ж, Кассандро, Кіпріда, бач, перемогла тебе!

Кассандра Мене, Гелено? Ні, тебе й Паріса.

Г е л е н а Але ж Паріс послухав йе тебе.

Кассандра Глухий не чує — де ж тут перемога?

Г е л е н А

Та хто ж би слухав прбвісті твоєї?

Не говорила ж ти, почім ти знала, що вийде з подоріжжя.

Кассандра

Я не знаю нічого, окрім того, що я бачу.

Г е л е н а Та що ж могла ти бачити тоді?

Кассандра

Я бачила, як молодик вродливий з веселим серцем на чужину плив, не посланцем народу велемудрим, не збройним вояком і не купцем; шличок пастуший легкодумне чоло не зброїв, а красив. І я сказала:

«Гей, куйте шоломи, троянські мужі, утроє, вчетверо кладіть блискучу мідь!» А потім... ох, страшна була хвилина, як він прибув, а з ним і ти, Гелено, і я отой смертельний поцілунок побачила...

Г е л е н а

Кассандро! се неправдаї Паріса я в той час не цілувала.

Кассандра

І все-таки я бачила його,

той поцілунок, саме в ту хвилину,

коли до кашої землі торкнулась червоновзУта білая нога твоя, Гелено. Ранила ти землю.

Гелена

Ти крикнула др мене: «Кров і смерть!» Того тобі довіку не забуду.

Кассандра

Я не тобі те крикнула, Гелено.

Була я в той час нозонарождённа і криком болю світ новий стрічала.

Я бачила: Паріс на нас не глянув, устами тільки привітав троянців.

Я бачила, як на його думки сандалія червона наступила.

Я крикнула: «Несіть ячмінь і сіль,— за жрицею рокована йде жертва!» Розвіяв вітер золотеє пасмо твого волосся. «Мчить Арес неситий на поводі Кіпрідинім, як огир в палу жаги. Готуйте гекатомбу!» — волала я і бачила: на морі вже чорні кораблі багряну хвилю стернами різали, вітрила рвались...

На шоломах у вояків ахейських тряслися грізно гриви...

Гелена

Ти безумна!

Хіба в той день ахейці приплили?

Ми ж більше року прожили спокійно!

Кассандра

Ябачила в той день ахейське військо. Тепер я бачу: Менелай бере тебе за руку...

Гелена

Геть від мене, люта! Неправда то! неправда! І ніколи того не буде! Краще розіб’юся, упавши з вежі на каміння гостре!

Кассандра (з певністю)

Твій чоловік бере тебе за руку, і, ледве взяв, вже т и йЬго ведеш.

Ти попереду, він іде позаду...

Чужі моря, чужі краї минає ваш корабель, несучи вас додому... Огні погасли на руїнах Трої, і дим від Іліона в небі зник...

А ти сидиш на троні, ти цариця, прядеш собі на золотій кужілці пурпурну вовну, і червона нитка все точиться, все точиться...

Г е л е н а

Неправда!

Кассандра

0 богорівна! О непереможна!

Епіметея * дочко!

Г е л е н а

Що сё знов?

Яке нове безумство? Як ти смієш казать мені «Епіметея дочко»?

Кассандра

Був Прометей і був Епіметей, одного батька-матері синове.

Життя й вогонь дав людям Прометей

1 знав, що муки ждуть його за теє, провидець мук не відвернув від себе,— з усіх синів праматері Землі

його найгірше покарала Мойра *. Епіметей не знав нічого. Завжди у нього думка доганяла вчипок.

Він взяв собі за жінку ту Пандору, що смерть і горе людям дарувала, і був щасливий з нею, і довіку ніхто його нещасним не назвав.

Одного батька й матері синове, титани зроду не були братами, а ти хотіла, щоб тебе Кассандра

сестрою називала! Ні, Гелено, неправди я не можу говорити.

Г ѳ л е н а Неправда все, що ти коли говориш!

КаЬсандра

Епіметей казав так Прометею і був щасливий. Радуйся, царице!

(Виходить.)

II

Кассандрин покій. Кассандра пише Сівілінську книгу * на довгому пергаменті. Коло неї великий триніг з запаленим куривом.

Поліксена

(в білому убранні, червоні стрічки й червоні квітки з гранати в косах)

Кассандро, рідна, ти не знаєш, люба, яка щаслива я! Який вродливий мій Ахіллес, мій наречений! Часто я з брами бачу, як він їде полем, мов Геліос прекрасний, так він сяє.

З Атрідами * в незгоді він, і хоче в міцному мирі з батьком нашим бути, і шлюб наш буде вже одразу плідним,— так кажуть мірмідонці і троянці, бо з нього зродиться і згода, й сила, і не загине вже святая Троя, не вмре народ державного Пріама!

Кассандра

Пробач мені, сестричко, я не можу тепер з тобою говорити. Бачиш, тепер пишу я книгу, на розмові я мушу бути з яснокудрим богом.

Поліксена

Негарно заздрити сестрі, Кассандро, не винна я, що Ахіллес мене, а не тебе з усіх царівен вибрав,

не дівчина ж бо мужа вибирав, а він її. І з того я не винна, що ти не вміла догодить Кіпріді.

Кассандра Ні, Поліксено, я тобі н£ заздрю І (Заслоняв лице покривалом.)

Поліксена

Прости, кохана, я тебе вразила.

В своєму щісті я зовсім забула, що слово «шлюб» гірке моїй Кассандрі від того часу, як Долон зрадливий одкинувся від неї.

Кассандра

Поліксено, що говорить про те! Я добре знала, що я йому дружиною не буду.

Поліксена А нащо ж ти приймала подарунки?

Кассандра

Бо я його любила. Ті дари — то все, що міг Долон Кассандрі дати. Чому ж я мала б і того зрікатись?

Він щиро те давав, а я те брала, щоб мати спогад про хвилини щастя, бо знала я, їх небагато буде.

Дивись: і досі золота гадючка мені правицю обвиває так, як спогад в’ється коло мого серця... (Показує обручку на руці вище ліктя.) Долон не винен. Винні сії очі, не вмів їх погляд мовити: «Кохаю», хоч від кохання серце розривалось. Боявся їх Долон. Він сам казав, що вбили щастя наше тії очі холодними і твердими мечами.

Вони однакові були, незмінні перед богами і перед коханим.

Не міг Долон очей тих подолати, не міг він погляду їх одвернути від таємнипі до живого щастя.

І знала я, що в сих моїх очах моя недоля, тільки що робити?

Хіба осліпнула? Бо де візьметься у птиці віщої коханий погляд голубки, що воркує.

Поліксена дивиться їй в очі.

Поліксено!