Листи в Україну. Вибране - Юрій Ігорович Андрухович
Цей, як кажуть англійці, «крейзі дизайнер»
не помре ніяк, живе на проценти
і будує дім без дверей, в якому
слід звихнутися, перш ніж дійти до суті.
Я принаймні дзвонив би звідси додому,
та монети всі ювілейні, гнуті.
Попри все лишається все, як завше —
мрець ніяк не хоче лягти в цю землю.
Спом’яни його, цей лист прочитавши.
Але я цей край і таким приємлю.
6. «Я ночую тут у такому домі…»
Я ночую тут у такому домі,
де живуть прозаїки і поети.
Це не зовсім те, що жити в Содомі:
групівщина, збочення і мінети
тут не зовсім ті, суть яких пізнав ти
з італійських фільмів, книжок, де кралі
так відверто лізуть в ліжка і в авта.
Тобто тут це все на рівні моралі.
Ця оселя має ознаки пастки,
по якій гуляють сонми лунатів.
І коли не дійдеш — можеш упасти
де завгодно або в чужій кімнаті,
під чужими лампами, або в ліфті —
вгору-вниз мандруєш на кожен виклик,
поміж пеклом і раєм, фіфті-фіфті,
трохи крові пустивши, до чого звикли.
Вихід є, здається, один — ступити
в порожнечу, в ніч, але це те саме,
що з вікна ступити, як цвях забити.
Вся Москва для тебе гавкає псами,
вся пустеля з попелом всіх імперій —
ти летиш, мов камінь у воду тьмяну!
Але це, однак, лише на папері.
Я на це не зважусь навіть і сп’яну.
7. «Є інакший вихід — іти в науки…»
Є інакший вихід — іти в науки,
як вожді в народ, тасувати книги,
і якщо бракує під боком суки,
тобто дівки, з якою маєш інтриги,
і якщо твердий твій духовний стержень,
і якщо спроможний магічний корінь,
то можливим є потік спостережень,
відображень, вражень і перетворень
голови твоєї з дурної на мудру.
Все залежить від якості зосереджень.
Цю кабалу знань, як небесну пудру,
головне приймати без застережень.
Я, скажімо, дізнався, що таке вірші.
Це — не рани слів, що пахнуть волого,
і не ритми снів, як гадають інші,
і не поле битви з єдинорогом,
а молитви до Когось, Кому не віриш,
і тому вони мусять бути нудними,
але чесними. Вірші — це як офіри
для богів, котрі згордували ними.
Я також дізнався, що вчасно треба
розпізнати чорта, його гримасу.
За контакти з ним тут ламають ребра,
але від контактів немає спасу.
8. «Розкошую тут, як фалос у лоні…»
Розкошую тут, як фалос у лоні,
у тутешній культурі — від ахів до схлипів.
Це немов без фраку бути в салоні,
де товчеться безліч розкішних типів,
переважно з Півдня, із малоросів,
про яких тут знають із анекдотів.
Загалом їх тут мають за ескімосів,
папуасів тобто, за ідіотів.
Але є й між них фигури вагомі,
що змогли сяйнути чемно і вчено.
Феофан Прокопович, відомий гомік,
Розумовський-старший, відомий тенор,
чи, скажімо, Гоголь або Гребінка,
і якщо полізти вглиб коронацій, —
Катерина Друга, відома жінка,
тобто курва, сприяла зближенню націй.
Я дізнався тут про темні чи явні
махінації з духом. Це схоже на пляму.
І настільки тут усі православні,
що я врешті схиляюся до ісламу.
Вже обдурено тисячне покоління,
це природно й не надто великий гріх їм.
Я дізнався, що ми з одного коріння.
Себто Київ колись так само був їхнім.
9. «Мандрувати тут у середньовіччя…»
Мандрувати тут у середньовіччя —
все одно, що за князем повзти обозом.
Тільки знай дивися в кожне обличчя:
ці хлопаки описані ще Ломброзом —
щось таке злочинне, таке причинне
прозирає з їхніх сумирних писків.
В них минуле каторжне, судочинне —
словом, вони схожі на василісків.
Осінь — це дорога кудись на північ:
на деревах спалах марніє, гасне.
Тут інакший час і не діє Гринвіч,
але ти мандруєш. Буття прекрасне,
хоч темніє швидше, аніж повсюди —
що чорніше небо, то ближче до хана.
Ці місцеві вбивці не зовсім паскуди:
їм важливий сам принцип — не кров, не рана.
Князя можна забити, скажімо, в лазні
чи мечем на сходах, або на ловах.
Тут ліси сприятливо непролазні —
кількість мертвих полічиш лише по вдовах,
на деревах всохлих, яких, щоправда,
значно більше — з таким гілляччям калічим,
ніби хтось крізь них невблаганно падав.
Тут усюди пахне середньовіччям.
10. «Україна ж — це країна бароко»
Україна ж — це країна бароко.
Мандрувати нею — для ока втіха.
І тому западає спокуса в око:
зруйнувати все. І скільки б ти їхав,
бачиш наслідки: мури і житла хворі
ще, мабуть, від турків. І п’ятикутні
знаки. З криниць повтікали зорі,
тобто їх нема, криниці відсутні,
але є сліди, і це дозволяє
подавати прогноз у вигляді віри
в неминуче. Тому що наша земля є
чимось більшим, аніж сорочка для шкіри.
Це підпільне бароко влаштовує опір
і цвіте шалено навіть в уламках,
хоч забуто нас і мовчать в Європі.
Катувати зручно в палацах, замках,
а в каплицях тісно. Тому каплиці —
це найперший крок углиб України.
Мені видно все з чужої столиці.
Все на світі можна підняти з руїни,
крім живої крові, як ми вже знаєм.
Напиши, чи всі живі і здорові.
Чи літають ангели над Дунаєм,
чи дощі у Львові, чи досить крові.
11. «Взагалі ж я не проти помандрувати»
Взагалі ж я не проти помандрувати.
Не тому, що не син землі своїй рідній,
а тому, що корисно ночувати
то в півкулі західній, то у східній,
зупинятися в лісі або в готелі,
заглядати в мапи, всілякі схеми,
визначати азимут у пустелі
(головне — завжди пам’ятати, де ми),
по найтбарах шастати, галереях,
купувати колу, жувальну гуму,
розумітись на вантах, себто на реях,
на циганах, євреях. Загальну суму
витрачати легко на квіти примам,
герцогиням, курвам і телебомбам,
і любов читати у них під гримом.
У містах, де площі півколом, ромбом,
наслухати під арками ритм елегій,
розрізняти, де тойота, ямаха,
понад Райном пити райнвайн під реґґі,
на Багамах молитись до Бахуса, Баха,
всюди слухати й Моцарта, і до Бога
промовляти з різних церков, соборів.
Мрія ця духовно убога.
Це
