Енеїда - Іван Петрович Котляревський

Турн швидше нагло околіє,

Ніж, дурень, мною завладіє,

Я вся-твоя, і пан мій — ти!»

Тут Турн без пам'яті схватився,

Стояв, як в землю вритий стовп;

Од злості з хмелю ввесь трусився

І сна од яву не розчовп:

«Кого? — мене! і хто? — троянець!

Голяк, втікач, приплентач, ланець!

Звести? Лавинію однять?

Не князь я! — гірше шмаровоза,

І дам собі урізать носа,

Коли Еней Латину зять.

Ловися шмат не для харциза,

Який пройдисвіт єсть Еней;

А то — і ти, голубко сиза,

Ізгинеш од руки моєй!

Я всіх поставлю вверх ногами,

Не подарую вас душами,

А більш Енею докажу.

Латина же, старого діда,

Прижму незгірше, як сусіда,

На кіл Амату посаджу».

І зараз лист послав к Енею,

Щоб вийшов битись сам на сам,

Помірявсь силою своєю,

Достав од Турна по усам;

Хоть на киї, хоть кулаками

Поштурхатись попід боками

Або побитись і на смерть.

А также пхнув він драгомана

І до латинського султана,

Щоб і сьому мордаси втерть.

Яхидна фурія раденька,

Що по її все діло йшло;

До людських бід вона швиденька,

І горе миле їй було.

Махнула швидко до троянців,

Щоб сих латинських постоянців

По-своєму осатанить.

Тогді троянці всі з хортами

Збирались їхать за зайцями,

Князька свого повеселить.

Но «горе грішникові сущу, —

Так київський скубент сказав, —

Благих діл вовся не імущу!»

Хто божії судьби пізнав?

Хто де не дума — там ночує,

Хотів де бігти — там гальмує.

Так грішними судьба вертить!

Троянці сами то пізнали,

З малою речі пострадали,

Як то читатель сам уздрить.

Поблизь троянська кочовання

Був на одльоті хуторок,

Було в нім щупле будовання,

Ставок був, гребля і садок.

Жила Аматина там нянька,

Не знаю, жінка чи панянка,

А знаю, що була стара,

Скупа, і зла, і воркотуха,

Наушниця і щебетуха,

Давала чиншу до двора.

Ковбас десятків з три Латину,

Лавинії к Петру мандрик,

Аматі в тиждень по алтину,

Три хунти воску на ставник;

Льняної пряжі три півмітки,

Серпанків вісім на намітки

І двісті валяних ґнотів.

Латин од няньки наживався,

Зате ж за няньку і вступався,

За няньку хоть на ніж готів.

У няньки був біленький цуцик,

Її він завжди забавляв;

Не дуже простий — родом муцик,

Носив поноску, танцьовав,

І панії лизав од скуки

Частенько ноги скрізь і руки,

І тімениці вигризав.

Царівна часто з ним ігралась,

Сама цариця любовалась,

А цар то часто годував.

Троянці, в роги затрубивши,

Пустили гончих в чагарі,

Кругом болото обступивши,

Бичами ляскали псарі;

Як тілько гончі заганяли,

Загавкали, заскавучали,

То муцик, вирвавшись надвір,

На голос гончих одізвався,

Чмихнув, завив, до них помчався.

Стременний думав, що то звір.

«Атю його! гуджа! — і крикнув,

І з свори поспускав хортів;

Тут муцик до землі прилипнув

І дух від ляку затаїв;

Но пси, сонюхавшись, доспіли,

Шарпнула муцика, із'їли

І посмоктали кісточки.

Як вість така дійшла до няньки,

То очі вип'яла, як баньки,

А з носа спали і очки.

Осатаніла вража баба

І крикнула, як на живіт,

Зробилась зараз дуже слаба,

Холодний показався піт,

Порвали маточні припадки,

Істерика і лихорадки,

І спазми жили потягли;

Під ніс їй клали асафету

І теплую на пуп сервету,

Іще клістир з ромну дали.

Як тілько к пам'яті вернулась,

То зараз галас підняла;

До неї челядь вся сунулась

Для дива, як ввесь світ кляла;

Потім, схвативши головешку

І вибравшись на добру стежку,

Чкурнула просто до троян;

Всі курені їх попалити,

Енея заколоть, побити

І всіх троянських бусурман.

За нею челядь покотила,

Схвативши хто що запопав:

Кухарка чаплію вхопила,

Лакій тарілками шпурляв;

З рублем там прачка храбровала,

З дійницей ричка наступала.

Гуменний з ціпом скрізь совавсь,

Тут рота косарів з гребцями

Йшла битись з косами, з граблями.

Ніхто од бою не цуравсь.

Но у троянського народу

За шаг алтина не проси:

Хто москаля об'їхав зроду?

А займеш — ноги унеси.

Завзятого троянці кшталту,

Не струсять нічийого ґвалту

І носа хоть кому утруть;

І няньчину всю рать розбили —

Скалічили, розпотрошили

І всіх в тісний загнали кут.

В сіє-то нещасливе врем'я

І в самий штурхобочний бой,

Троянське і латинське плем'я

Як умивалося мазкой,

Прибіг гінець з письмом к Латину,

Нерадосну привіз новину,

Князь Турн йому війну писав;

Не в пир, бач, запрошав напитись,

А в поле визивав побитись;

Гінець і на словах додав:

Щарю Латине неправдивий!

Ти слово царськеє зламав;

Зате узол дружелюбивий

Навіки з Турном розірвав.

Од Турна шмат той однімаєш

І в рот Енеєві соваєш.

Що Турнові сам обіщав.

Виходь же завтра навкулачки,

Відтіль полізеш, мабуть, рачки,

Бодай і лунь щоб не злизав».

Не так розсердиться добродій,

Коли пан возний позов дасть;

Не так лютує голий злодій,

Коли немає що украсть;

Як наш Латин тут розгнівився

І на гінця сього озлився,

Що губи з серця покусав.

І тілько одповідь мав дати

І гнів царський свій показати,

Посол щоб Турнові сказав,

Як виглянув в вікно зненацька,

Прийшов Латин в великий страх;

Побачив люду скрізь багацько

По улицях і всіх кутках.

Латинці перлися товпами,

Шпурляли вгору всі шапками,

Кричали вголос на ввесь рот:

«Війна! Війна! Проти троянців!

Ми всіх Енеєвих поганців

Поб'єм, — іскореним їх род».

Латин старий був не рубака

І воюватись не любив.

Од слова «смерть» він, неборака,

Був без душі і мов не жив.

Він стичку тілько мав на ліжку,

Аматі як не грав під ніжку,

І то тогді, як підтоптавсь;

Без того ж завжди був тихенький,

Як всякий дід старий, слабенький.

В чужеє діло не мішавсь.

Латин, і серцем, і душею

Далекий бувши од війни,

Зібравшись з мудростю своєю,

Щоб не попастись в кайдани,

Зізвав к собі панів вельможних,

Старих, чиновних і заможних,

Которих ради слухав сам;

І виславши геть-преч Амату,

Завів їх всіх в свою ківнату,

Таку сказав річ старшинам:

«Чи ви од чаду, чи з похмілля?

Чи чорт за душу удряпнув?

Чи напились дурного зілля,

Чи глузд за розум завернув?

Скажіть, з чого війна взялася?

З чого ся мисль вам приплелася?

Коли я тішився війной?

Не звір я — людську кров пролити,

І не харциз, людей щоб бити.

Для мене гидкий всякий бой.

І як війну вести без збруї,

Без війська, хліба, без гармат,

Без