Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець
— Дозвіл на відвідання маю, на один день. Сьогодні, до вечора. Я там, у мами подарунки лишив, і тобі, й Миколі, й Ількові.
— А Ілько у школі, друга зміна. Вже шостий клас. Він так виріс… — Уляна показала долонею десь на рівні своїх очей. — Слухай, Шлоймику, вас так там лають, у підручнику з укрлітератури за 10-й клас, там у самому кінці є розділ коротенький про сучасну літературу. — Сестрі явно кортіло поговорити про все одразу. — Так там і тебе, і Андруховича згадують, і того, Неборака… Шлоймику, може, ходімо до нас? Ми ж тут, поряд, ти не забув, я сподіваюся…
Шлойма озирнувся. З-за сірого куба Дому ідейної роботи по схилу пагорба невпевнено дряпалися дві квадратноплечі постаті, метушливо роззираючись навсібіч і притримуючись руками за хвости вже підсохлого бур’яну.
— А ходімо! — не роздумуючи, вхопив сестру під руку. Йому прийшла до голови ідея, що здавалась майже рятівною. — Від вас таксі викликати можна?
— Можна, звісно, можна, — зраділа Уляна. — Ми тобі й талона дамо.
— Якого талона? — сторопів Шлойма.
— Ой, та ти ж не знаєш. На таксі талона. У нас же воно по талонах. Але ми ними ніколи не користуємось. А Миколі на роботі, в його бюрі талони видають. То у нас їх ціла купа.
Уляна теж зауважила тих двох на далекому схилі й, прикриваючи Шлойму собою (а бахмата зелено-бананова куртка добре надавалася для цього), швидко повела брата попід облупленими стінами школи. До під’їзду її дому вони майже вбігли, відсапуючись, натисли обгорілу пластмасову кнопку ліфта й остаточно отямилися вже у помешканні на сьомому поверсі. Уляна гримнула на плиту чайника й заходилася викликати таксі по телефону. Шлойма підійшов до вікна у вітальні і, не відхиляючи тюлевої запони, просто крізь неї подивився вниз, у двір. Ззаду підійшла Уляна, також визирнула вниз. Двоє квадратноплечих метушилися двором туди-сюди, а потім, присівши на зелену лавку просто перед входом у під’їзд, почали про щось радитися.
— Я викликала таксі до першого під’їзду, — зловтішно прошепотіла сестра, — а це в нас третій. Перейдеш через дах і в першому під’їзді спустишся. Ходімо, іще чаю нап’ємося, таксі буде хвилин за двадцять.
Після чаю Уляна, ще раз визирнувши у вікно, потиху піднялася з братом сходами зі свого сьомого на дев’ятий поверх і вже звідти — на дах. Шлойма роззирнувся: праворуч ген далеко внизу розкинулися дахи Західного сектора, всіяні сателітними антенами-тарілками, понад ними де-не-де випиналися вежі готелів: «Хілтон», «Маріотт», «Європейський-Гоф».
Уляна перехопила його погляд.
— Ми з Миколою й Ільком часом виходимо сюди, подивитися у ваш бік. — Уляна сумно всміхнулася. — А квартири з вікнами на захід у нашому будинку отримують тільки співробітники обкому. І ще — дехто з органів. У них ваше телебачення береться. В кого три програми, в кого й чотири. А не тільки «Радіо-еф-ем». До речі, ми тебе по радіо чули, коли ти виступав, про ваш театр, про свою п’єсу розказував. У тебе ж десь прем’єра незабаром…
Та слід було поспішати. Вони пірнули з даху в люк першого під’їзду, збігли до ліфта металевими сходами, фарбованими салатовою фарбою. На щастя, ліфт, який саме стояв на дев’ятому поверсі, виявився у робочому стані. З’їхавши донизу, Шлойма залишився в під’їзді, а Уляна визирнула з вхідних дверей.
— Давай швиденько, таксі оно стоїть. — Вона всунула братові в руку якогось папірця і поцілувала у щоку.
Шлойма виступив на півкроку, прикриваючись дверима. Просто перед сходами в під’їзд стояв червоненький 412-й «Москвич» з гострими закрилками й лампочкою на даху кабіни. По лампочці були помальовані шашечки, певно, гуашшю — не олійною ж фарбою вони могли бути помальовані. Хоча, якщо лампочку ніколи не вмикати…
Він швиденько гепнувся на продавлене сидіння поруч з водієм і видихнув «Поїхали». «Куди „поїхали“? — перепитав водій, носатий і лисуватий дядько в сонцезахисних окулярах і картатій тенісці. — І ви ще свого талона не пред’явили».
Шлойма зиркнув ліворуч. Крутоплечі постаті на лавці біля третього під’їзду, щось запідозривши, позирали в їхній бік.
— Поїхали-поїхали, — вже майже благально зашепотів Шлойма до водія, простягаючи йому папірця, отриманого від сестри. — Виїдемо з двору, а там я скажу, куди їхати. Їдемо… Їдемо… — Вся рідна географія разом з топонімікою вмить вискочила кудись із голови. — Їдемо… на Кузнєцова! — сяйнула нарешті назва бодай однієї з вулиць у рідному місті, по сей бік Стіни. Крутоплечі постаті коло третього під’їзду вже потрохи рушили в їхній бік, про щось між собою перемовляючись.
Водій нарешті увімкнув запалення, подивився у дзеркальце, й «Москвич» кількома ривками, з чахканням виїхав з двору.
Випірнувши між будинків поза магазином «Електроніка», вони звернули на Млинівську і, лишивши ліворуч Грабник, хвилини за три досягли перехрестя Ленінської й Кузнєцова, яке сьогодні вранці Шлойма вже проїздив, хоча і в іншому керунку, перпендикулярно теперішньому. «Москвич» переповз перехрестя й, з’їхавши ще метрів сто донизу, спинився. Шлойма поліз до кишені. Раптова думка про те, що він не має тутешніх грошей, полоснула по свідомості, але за секунду змінилася згадкою про банкноту в сто карбованців, отриману вранці від митника в обмін на стоєврову.
— Е нє, в мене з таких дєнєг здачі не буде, — роздратовано протягнув водій, та потім, перевіривши купюру на світло, все ж відрахував цілих вісімдесят карбованців здачі, хоча на лічильнику світилася цифра 05.00. — Все, шо в кошельку було, ви в мене вибрали.
Шлойма не хотів сперечатися. Вийшовши з авта, він найперш глибоко зітхнув, намагаючись ввібрати до легень якнайбільше повітря, та відчувши замість свіжості лише пилюгу з присмаком асфальту, прокашлявся й збіг сходами у парк.
Ці каштани, ці тополі, ці верби й липи пам’ятають тебе років так із тридцять п’ять. Ну так, до Рівного ви переїхали у шістдесят шостому. Чи у шістдесят сьомому? Тоді, до п’ятдесятиліття Жовтневої революції, міські власті кардинально змінили центр міста. Зруйнувавши кілька двоповерхових кварталів старої, ще польської забудови, заклали площу
