Сатирикон-XXI (збірка) - Олександр Ірванець

на самому гребені, вхопився рукою за гілку невисокого куща, поколов долоню, проте підтягнувся і подолав перешкоду. Й, уже випроставшись і відхекавшись, подумки зміряв поглядом наступний відтинок шляху. Одразу ж звідкись зрозумів, що вдома нікого нема. Обтупав черевики від грязюки і поплентав до найближчих дворів. Взуття таки добряче промокло — це відчувалося пальцями ніг. Спробував знічев'я пригадати, коли йому востаннє було тепло в ноги, — і не зміг. Вдома, на брудному вичовганому лінолеумі, ноги мерзли також, хоч і менше. Не допомагали теплі шкарпетки, домашні капці. Та й капці ті, і шкарпетки важко було щиро назвати теплими. На вулиці ж постійна промозкла волога не давала взуттю по-справжньому захищати ступні. І взуття дуже швидко репалося, робилося слизькуватим, постійно промоклим до глибини, наскрізь. Поставлене на ніч під теплувату батарею, воно на ранок густо вкривалося сивим соляним нальотом, який слід було стирати сухою шматою, аби не поглиблювати вологість, котрої й так не бракувало. Та вологість не відпускала черевиків, як не відпускає застуда чи бронхіт змучене тіло хворого, вона лише чаїлася, відступала у глибину, щоб за найменшої ж нагоди нагадати про себе. У взутті промокало все, від шнурків до підошов. Коли черевики зрідка вдавалося посушити довше, як, наприклад, у вихідний день, то вони куксились і морщились, немов їх викручувала якась невідома судома. Носаки взуття задиралися, розтягуючи змучену підошву, перекошуючи підбори. Підошва корчилася, вириваючись із прошви, а інколи — і це було найстрашніше! — вона тріскала. Репана підошва одразу робила взуття цілком непридатним, хоча зовнішньо щось помітити було неможливо. Черевики нічим не відрізнялися від своїх нормальних, здорових побратимів, і тільки той, хто їх носив, чув на ступні повзучий вологий холод, що ізсередини обгортав ногу, підіймаючись вище і вище, обіцяючи всьому тілу надвечір застуду, озноб, температуру, кашель і нежить. На багато днів людину опановував отой стан недолікованої хвороби, млість і слабкість, припливи жару до голови або холодні бридкі мурашки поза спиною. Постійна пітливість при навколишній холоднечі то давала коротке й оманливе відчуття тепла, то обгортала все тіло липкими й огидними обіймами, від яких не було рятунку. Пітніли долоні, пітніли шия і спина, волосся на потилиці мокріло й злипалося, і відчуття повсюдно брудного тіла лише підкріплювалося хвилями випарів поту з-за пазухи і з-під коміра.

Обійшовши теплоцентраль, яка тяглась уздовж дороги, покладена на бетонні блоки й обгорнута розшарпаними листами повсті й руберойду, перестрибнувши через дві-три великі, не до кінця промерзлі калюжі, Ігор вийшов у свій двір з боку комірчин. Ті комірчини були окремою будівлею у дворі — довгою і низькою. Всі мешканці мали по одному вузькому пеналові з високими дверима, фарбованими ще бозна-коли червоно-рудою олійною фарбою. Тепер фарба вже майже дощенту облущилася, стіни теж позбулися нальоту штукатурки і здебільшого зяяли голою цеглою. Замки на дверях уже багато разів мінялися, тож були різними за розмірами та формою. У своїй комірчині Ігор зберігав якісь уламки меблів, що їх іще можна було колись поремонтувати: табуретки, стільці, тумбочку без двох ніжок. Також там лежали підшивки газет, обов'язкових до передплати, і зовсім не потрібні залишки одягу — зношене вкрай пальто, якісь штани, куфайки, светри. Проходячи повз одноманітний ряд високих дверей, Ігор зауважив, а точніше, зморгнувши очима у темряві, раптом чітко побачив, що його пенал не замкнений, замка на дверях не було. Уповільнивши ходу, він прислухався й почув здавлений, тихий жіночий стогін. Але це не був стогін болю чи страждання. Заплющивши очі, Ігор раптом побачив, як там, у глибині комірчини, за причиненими дверима, два червоно-коричневих веретена сплітаються і корчаться, міцно стискаючи одне одного. Він лише на мить спинився, протер долонями стомлені очі й далі побрів до темного входу в під'їзд.

Двері відчинялися нелегко. Хтось, мабуть, із домоуправління, нарешті поправив їх — і другу петлю поставили, і пружину згори припасували, важку, скреготливу, дитина й не здужає відчинити. Ну та ти вже не дитина! Р-р-раз! Двері важко гупнули, щільно причиняючись за ним.

Піднявся темними сходами, подлубавшись у шпарині, відчинив двері у квартиру, пройшов у кухню і аж там зняв промокле взуття. Навпомацки прилаштував черевики сушитися під батареєю. Потім стягнув сирі й липкі шкарпетки, струсонув і поклав їх зверху на ледь теплий радіатор. Помив руки над кухонною раковиною. Помацав на столі — йому одразу ж трапився окраєць хліба, загорнутий у благенький рушник. Налив з чайника перекип'яченої води до кухля і заходився жувати вже добряче підчерствілу м'якушку. В темному й вузькому просторі кухоньки йому раптом здалося, що навкруги, десь зовсім поряд, поза стінами, обертається величезний механізм, світляні кулі, нанизані на вісі, крутяться за давно заданими орбітами, то зближаючись, то розминаючись, віддаляючись одна від одної, щоб знову зустрітися через довгий-довгий час або не зустрітися взагалі ніколи. Перевів погляд за вікно — нічого такого. Темний двір, тільки з вікон будинку падає бліде, слабеньке світло, і то лише від тих, у кого лампочки потужніші. Від тих, котрі могли собі це дозволити. Але темрява переважає. Темрява переважує все інше. Темрява в місті й у світі. Ніч. Темрява і холод навкруги.

* * *

Я сиджу у себе вдома, на кухні. Жую хліб і запиваю його водою. Їжа дасть моєму тілу силу, здатність рухатися, жити. Прожити завтрашній день, потім — післязавтрашній, наступний, іще, ще… Я ляжу спати, уранці прокинуся, одягнусь, вийду за межі помешкання, поїду до місця, при якому числюсь на роботі. День буде таким самим, як і попередній, як і багато днів перед тим. Ті самі чоловіки й жінки навколо, ті самі будинки, трамваї, та сама грязюка під ногами. Та сама погода — сира, огидна холоднеча. Та сама кров струменить у моїх жилах, те саме повітря обвіває моє лице. Та сама іржава вода заповнює труби і ллється з кранів. Той самий великий термометр у центрі міста показуватиме ту саму температуру. Нічого не зміниться. Нічого не змінюється вже багато років. Наші батьки й діди не пригадують змін. Так жилося завжди. Змін не було ніколи. Змін не було. Змін не могло бути. Змін не може бути. Змін не існує в природі. Підручники історії брешуть: не було зроду ніяких прадавніх часів. Люди ніколи не ходили у звірячих шкурах і не жили у печерах. Тим більш не полювали на звірів з кам'яними сокирами. Завжди, споконвіків стояли у світі й у