Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

Якщо професор А.А. Новосельський спеціально ввів до своєї таблиці графу «за какой год» і в тій графі навів дати виключно за московським календарем, то це означає, що кримський хан Менглі-Гірей визнавав московське літочислення і саме за ним отримував данину від Московії. Тобто — й Османська імперія визнавала у ті часи московське літочислення, а отже, й Москву, як новий центр християнської релігії (ортодоксальної). У ті роки поняття «православна релігія» не існувало.

Так відбувалося перше московське фальшування історичних документів методом їх переписування з державної уйгурської мови на старослов’янську церковну та знищення золотоординських оригіналів. Звичайно, всі ті давні підробки виконували московські дяки та їх візантійські колеги, які знали, до «якої пристані» треба довести «матеріали». Багато з тих уйгурських оригіналів, які взагалі, на думку давніх цензорів, не можна було перекладати, відправили до таємних сховищ. Саме про такі документи уйгурською мовою згадував директор Російського Державного Архіву князь М.А. Оболенський у листі до професора Казанського університету Мірзи А.К. Казем-Бека від 9 жовтня 1837 року:

«Короб 148. А в ньому дефтері старі від Батия та від інших царів, перекладу їх нема… Уйгурські літери і в наш час багатьох вчених бентежили, а стародавніх наших перекладачів з мови татарської просто загнали у глухий кут…» [171, с. 35].

Зазначимо: сам князь М.А. Оболенський, професори Мірза А.К. Казем-Бек, І.М. Березін та сотні інших фахівців-перекладачів у XIX столітті з великим задоволенням взялися би за переклад давніх документів «від (часів) Батия», які у 1837 році ще зберігалися у таємному Архіві Московської держави. Та хто ж дозволить?

Як же тоді солженіцини, жириновські та путіни белькотатимуть про «Новороссию» та «нашенские земли»?

Отакий нонсенс: здається, — є, а, взагалі, — нема!

А в тому ж Московському Архіві ще зберігається: «Короб 101. А в ньому грамоти шертні Кримські… белерменським (татарським. — В.Б.) письмом, а також грамоти Салтанові, перекладу їх нема» [171, с. 35].

Так підігравши московитам у релігійних питаннях, Османська імперія привернула Московію та її князів на свій бік. Із двох можливих союзників — Римського престолу та Османської імперії — Москва на рівні влади обрала останню.

Але Московію треба було ще й підштовхнути до протистояння з католицькою Європою, тому, за наказом Стамбула, кримський хан Менглі-Гірей у 1484–1512-х роках передав Московії Тверське (православне) князівство та всі князівства (уділи) колишньої Золотої Орди, так звану Західну Мещеру (від Волоколамська — Можайська — Кашири на сході до Великих Лук — Дорогобужа — Брянська — Чернігова — на заході). Отож, Московія вступила у відкрите протистояння (ми про нього вже говорили) із Великим Литовсько-Руським князівством та Польським королівством. Чого й домагалися Османи.

Звичайно, Кримське ханство противилося посиленню Московського князівства. Та на долі кримського хана Менглі-Гірея (арешти у 1475 та 1476 роках) бачимо, що Османи таки примусили його виконувати їхні вказівки.

Отож, відбулися так звані московсько-литовські війни 1492–1494 років, 1500–1503 років, 1507–1508 років, 1512–1522 років, 1534–1537, які вели Іван III та його син Василь III.

Великий Московський князь Василь III помер 1533-го, коли його синові Івану IV виповнилося 3 роки. Тому, зрозуміло, що до повноліття сина владу в свої руки взяла мати Івана IV, а отже, дружина Василя III — Олена, яка походила із роду Глинських — отих порубіжних литовських татар, землі яких Менглі-Гірей передав до Московії.

Олену отруїли 1538 року. Послухаємо:

«Летописцы не говорят ни слова о болезни Елены. Она преставилась во втором часу дня и в тот же день погребена в Вознесенском монастыре. Не сказано даже, чтобы Митрополит отпевал ее тело» [13, т. VIII, с. 150].

За свідченням Герберштейна, Велику княжну Олену отруїли наближені бояри.

Аби зрозуміти, що в ті роки відбувалося в Московії, послухаємо два джерела:

«Герберштейн… Зигмунд (1486–1566), барон, немецкий дипломат и путешественник. В 1517 прибыл в качестве посла императора Максимиллиана І в Москву с целью склонить вел(икого) кн(язя) Василия III Ивановича к миру с Польшей для совместной борьбы против Турции… Вторично Г(ерберштейн) прибыл в Москву в 1526. Обе его миссии не увенчались успехом. В 1549 Г(ерберштейн) выпустил книгу «Записки о московских делах…» [25, т. 6, с. 351].

«Перемирие 1537 года обе стороны соблюдали 25 лет. В Москве шла борьба между боярскими группировками, потом укреплял свою власть Иван IV» [173, с. 214].

Як бачимо, йшла запекла боротьба за вплив на володаря Московської держави та визначення напрямку московської агресії. І в цій суперечці перемогу отримали прихильники кримсько-татарського впливу. Хоча симпатики Папського престолу, або Європейського руху, продовжували свою справу. Та в них на той час Османи перехопили так званий «церковний вплив», заінтригувавши московських владоможців стати одним із центрів світової християнської релігії. Тоді той напрям світового християнства називався — ортодоксальним.

Так трапилося, що Московії у ті роки пощастило — Османи перестали вимагати від неї воєнних дій проти Великого Литовсько-Руського князівства та Польщі. Давався взнаки вплив на політику Османської імперії знаменитої українки Роксолани, яка, не бажаючи лиха своїй землі, намагалася зупинити агресію Османів, кримських ханів та Московії на свою Батьківщину. То були роки правління султана Сулеймана II (1520–1566) за часів його дружини Роксолани (1520–1558).

Завдячуючи впливу Роксолани та Сулеймана, Москва була повністю переорієнтована на боротьбу на сході та на допомогу Османам у боротьбі з Персією. Звичайно, подібне переорієнтування відбувалося не тільки за наказом із Стамбула, а й під воєнним тиском кримських ханів, які у відносинах із московськими князями мали свою практичну мету. Про те ми говорили у другій книзі «Москва Ординська».

1521 року Кримський хан Мухаммед Гірей завдав по Москві страшного удару, змусивши Василя III «подписать (новий. — В.Б.) унизительный мирный договор… и платить… (кримському хану. — В.Б.) дань «по уставу древних времен», то есть так, как платили ханам Золотой Орды» [176, с. 24].

Після цього відбулися московсько-казанські війни 1523–1524, 1530, 1536, 1545, 1549 і 1550 років. По суті, усе московсько-казанське протистояння було за лідерство в союзі трьох, до якого входило й Касимовське ханство, тобто володіння синів Улу-Мухаммеда — останнього хана Золотої Орди.

Слід нагадати, що саме Османська династія султанів «объявила себя повелителем всех мусульман». Отже, їй мали підпорядковуватись абсолютно всі віруючі мусульмани, як кримські, так і казанські та касимовські татари, а отже, і їхні православні московські одноплемінники. Хоча Великого Московського князя таке твердження дещо шокувало, чому й намагався позбутися султанової опіки та стати самостійним царем, до чого закликав і Папа Римський. Так у листі 1517 року Папа Лев X до Василя III писав: «Папа хочет великого князя и всех людей… (московської. — В.Б.) земли принять в единение