Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

Тому, звичайно, після смерті Вітовта (і ще до неї) поляки робили все, аби загарбати Велике Литовсько-Руське князівство та поглинути його землі. Точно так сьогодні чинить Московія, заперечуючи можливість самого існування української держави та вигадуючи різні Малоросії та Новоросії.

Велике Литовсько-Руське князівство, «…бывш(ее) вполне независимым государством, в глазах Поляков утратил(о) право на самостоятельную политическую жизнь, и попытка Витовта надеть на себя корону разбилась о сопротивление Польши. В самых мотивах отказа было нечто крайне оскорбительное для национального чувства Литовцев и Русских (у ті часи ще не існувало «русских», були тільки русичі, русини)…» [21, с. 346].

Розпочалася люта війна між поляками та переважно русичами за загарбане Західне Поділля і за Велике Литовсько-Руське князівство, яка, то затихаючи, то відновлюючись, тяглася до отруєння Великого Литовського князя-католика, ставленика Польщі — Сигізмунда, в 1440 році.

У цьому розділі не будемо переповідати хід давньої боротьби. Це істориками давно зроблено, хоча цілковито в пропольському дусі. Нашим завданням є привернути увагу до керівника опору на Поділлі — Федора Острозького — сина князя Федора Даниловича, якого зрозуміло навіщо величають чи то Федором Несвизьким (Федір Корибутович Несвицький), чи то Федором (Федьком) Подільським.

Ми достовірно знаємо з літописів, що Подільська земля спочатку належала до Великого Київського князівства, а пізніше — до Великого Галицько-Волинського князівства. Тобто рід руських (українських) князів Галицьких-Острозьких був володарем того краю з X століття нової ери.

Польські історики-хроністи, як і пізніше московські, описуючи історичні події, мали конкретне державне завдання підвести законну базу під завоювання та захоплення українських земель. Тому є цілком зрозумілим хід тих псевдо-літописців використати давні європейські джерела і подати імена руських (українських) князів у невластивому іноземному звучанні. Можливо, на перших порах таке робилося й без злого умислу. Та пізніше ці дії стали навмисними. Бо за іноземним іменем свідомо приховували князя українського походження. Так замість князя Василя Красного Острозького — з’явився князь Гедігольд, замість князя Петра — Петро Монтигердович, князя Івана — Іван Довгірд. Розуміючи, що іноземці Іванами бути не можуть, почали руського князя Івана видавати за поляка Єжи.

Ми б, певно, ніколи й не дізналися про те польське фальшування, та московити, видаючи спогади посла англійського і французького королів лицаря Гілльбера де Ланноа, подекуди текст переклали достовірно.

І раптом трапилася велика несподіванка: серед «руських лицарів» на обіді у «руського князя і княжни», які не мали жодного найманця серед своїх воїнів, — присутній якийсь Гедігольд. І не просто присутній, він є князь, який на тому обіді порушив етикет. А князів з таким українським іменем історія не знає. То в чому справа?

Стає зрозуміло, що в цьому епізоді наявна польсько-московська фальш. Вони таким чином приховали рід князів Острозьких (Галицьких) — справжніх володарів Поділля. Бо скажіть, будь ласка, яке мав право польський король Ягайло 1430 року завойовувати та приєднувати до Польської Корони Поділля без згоди його законних володарів князів Острозьких?

Ось тому й понакидали до історії цілу купу неправди. Тут і вигадки про Гедігольда, Монтигердовича, Довгірда, Федора Несвизького та інше. Серед запущених фальшивок — фантазії про володіння польським королем Ягайлом Поділлям У 1394–1411 роках. Треба було надати хоч якесь (блюзнірське) право Ягайлові загарбувати ту землю.

Варто зазначити: хоча імперській історіографії категорично забороняли досліджувати та оприлюднювати будь-які факти тих далеких часів, та українські історики під тим чи іншим виглядом знаходили шпарини і докопувались істини. По суті, наші науковці, класики й рядові, давно вже спростували факт володіння Поділлям польським королем Ягайлом. Та нікому з них не дозволили зробити такий офіційний висновок.

Дозволили спростувати тільки окремі факти. Тому ми й досі «співаємо» московсько-польську «пісню» про володіння Ягайла Поділлям у 1394–1411 роках. Вивчимо це питання прискіпливіше.

Цю тему свого часу досліджувало багато українських істориків. Серед них: М. Молчановський, Юхим Сіцінський, Михайло Грушевський, Віталій Михайловський, на праці яких ми й опиратимемося.

Ось як описав похід Вітовта на Поділля Юхим Сіцінський: «Витовт осінню 1393 р. рушив на Поділля з Північного Сходу (Києва. — В.Б.), і перше всього підійшов до Брацлава, взяв його, потім взяв Соколець, значний тоді город на Бузі (тепер село Соколець на Брацлавщині), а після пішов на столицю Поділля — Кам’янець. Підійшов він до Кам’янця ніччю, а на другий день взяв його…

Далі Витовт здобув інші подільські міста: Смотрич, Скалу і Червоногород. Це було восени 1393 року» [151, с. 56].

За Ю. Сіцінським, Поділлям тоді правив Федір Коріатович, який, по суті, не визнавав Вітовта і, дізнавшись про похід того, «обсадив подільські міста Волохами (молдавський князь Роман був його спільником) та угорським військом, що прислав йому угорський король Жигимонт, — а сам подався на Угорщину… В Угорщині він мав давні зв’язки і навіть одержав там місто Мукачів з околицями…» [151, с. 55–56].

Як бачимо, Федір Коріатович не міг бути Федором Несвизьким, який після 1430 року очолював боротьбу православного люду, насамперед подолян, із навалою католицької Польщі на Поділля у 1430–1434 роках. Тому Юхим Сіцінський і пише, що Федір Коріатович помер у Мукачеві 1414 року.

Рухаємося далі. Ось як Русько-литовський літопис розповідає про передачу Поділля Вітовта Ягайлу:

«Великий князь литовський Витовт здобув Поділля… і ніхто йому ні з котрого боку не помагав. Тоді король Ягайло почав просити Витовта, рекучи: «Милий брате! дав тобі Бог добути Подільську землю, учини мені тую честь — дай мені Подільську землю». Як каже Кромер, Витовт мусів піти на компроміс і признати, що він одержав Поділля від Ягайла, як ленне надання» [151, с. 65–66].

І Вітовт немовби після цього передав Польщі Західне Поділля, а «Східне Поділля (Брацлав, Вінницю, Соколець, Кременець) князю Корибуту — Дмитру Ольгердовичу, ця звістка опирається на ототожнення Корибутового сина Федора з Федьком Несвизьким, що немовби був діячем на Східному Поділлі в 30-х роках XV ст. і називав ті волості своєю батьківщиною. «Але те ототожнення дуже непевне, а значить, і звістка про передачу Східного Поділля Корибуту мильна» (так заявляв Михайло Грушевський. — В.Б.)» [151, с. 66].

Ягайло немовби у 1395 році передав Подільську землю якомусь Спитку з Мельштина, як князівство. Хоча Спитко князем не був, отож, за законами тих часів, володіти Подільським князівством не міг. Це явище у польських хроністів пояснень немає.

Спитко з Мельштина 1399 року загинув у битві на річці Ворсклі, і Подільська земля опинилася в руках литовського князя Свидригайла, яку невдовзі у нього Вітовт і Ягайло відібрали. Після цього нібито