Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

Яскравим прикладом того, як під тиском московської ідеологічної машини деякі українські історики протягом останнього часу різко міняли своє бачення генеалогічного походження правлячих князівських родів, є професор (доктор історичних наук) Наталя Яковенко. Якщо ми звернемося до її праці «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.», опублікованої в Києві 1993 року, та порівняємо з аналогічною працею 2008 року видання, то раптом побачимо, що пані професор поміняла думку і написала таке: «Авторка (тобто професор Н.М. Яковенко. — В.Б.) не підтримує гіпотези про походження князів Острозьких із династії Рюриковичів, про що детальніше див(ись) далі» [139, с. 88].

Та як «не дивився далі», а пошуків істини у професорки знайти не вдалося. Вона описала проблему так: «…приблизно від середини XIX століття і до початку Другої світової війни точилася тривала наукова полеміка, яка, у ґрунті речі, так і лишилася незавершеною. У центрі її стояло питання про походження найпотужніших князівських родів Волині: Острозьких, Заславських, Збаразьких, Вишневецьких і Четвертинських… Темний характер писемних і сфрагістичних джерел кінця XIII — першої половини XIV століття, куди сягає коріння українських князів… відкривали широке поле для різнотлумачень і протилежних висновків. Адже йшлося про те, чи визнавати зв’язок могутніх князівських відгалужень із домом Рюриковичів і тим самим ствердити безперервність династичної традиції в Україні-Русі,.. а чи доводити, що цю традицію було перервано… на першу версію приставали не тільки російські науковці, а й такий авторитетний фахівець, як Юзеф Вольф, німець із походження, підозрювати якого у проросійській тенденційності немає підстав. Заперечення, що за рівнем аргументації не поступалися Вольфовим висновкам, було сформульовано майже через 20 років після виходу в світ його книжки. Йдеться про першу зі статей Юзефа Пузини, яка вийшла друком 1911 року у Львові й одразу викликала гостру наукову полеміку. У підсумку ж, на мою думку, перевагу над опонентами здобув Пузина… Визначаючи слушність конкретних доказів (яких немає. — В.Б.) і загальних міркувань Пузини, можна погодитися з його концепцією походження дискусійних волинських родів» [139, с. 91–92].

Так професор Наталя Яковенко змінила свій погляд на «походження найпотужніших князівських родів Волині». Тепер вони «за походженням» належать до «Князів Гедиміновичів». Що й засвідчують наведені професоркою у книзі схеми (с. 306 і далі).

Треба зазначити, що дослідницю зовсім не зацікавила думка тодішніх українських істориків. Хоча б Михайла Грушевського, який саме в ті роки жив і працював.

Тепер стає зрозуміло, чому міністр освіти в часи Януковича — Діма Табачник — саме цій професорці збирався доручити написати підручник «Історія України». Вони обоє були людьми, «підозрювати яких у проросійській тенденційності немає підстав». Обоє — не росіяни «із походження».

У разі прийняття «концепції» пані Наталі Яковенко, кардинально вирішується українське питання про наше так зване «безалаберне» існування в минулому. Тобто народ, не маючи національних лідерів-поводирів у ХІV–ХVІ століттях, не мав права на існування. Питання для Москви вирішено остаточно. Не треба вишукувати якісь деталі: існування незрозумілих, вигаданих українських князів, приписування їм засвідчених історичних фактів тощо.

Та проблема навіть не в цьому. Справа в тому, що ці, досить-таки розумні професори, уже в незалежній Україні створюють свої потужні школи і пропагують ці та подібні погляди серед молоді. І ця дилема не турбує українське суспільство та владу.

Але оскільки українська наукова думка поки що не підтримує цієї гіпотези, про що свідчать праці інших науковців, то варто поговорити й про вигаданих князів, закинутих до нашої історії. Такими є міфи та фальшивки про Федора (Федька) Несвизького та його діяльність на Поділлі у 1430–1438 роках.

Ще раз нагадую читачам: головним завданням польських істориків ХV–ХVІІІ століть було виправдання загарбання українських земель Польською Короною впродовж ХІV–ХVІІ століть.

Коли з XVII століття на зміну полякам з’явилися московити, вони діяли так само. При цьому вони у своїй доказовій базі зберегли усі головні вигадки поляків. Сьогодні ті фантазії можна приписати авторам тільки завдяки часу їх появи. Найстрашніше те, що українські науковці досі не відкинули імперські, шовіністичні підходи до потрактування нашої історичної науки. На часі те вчинити.

Ми уже пояснювали, як Польська Корона у 1340 роки загарбувала Львів та Галичину. У часи руського (українського) князя Федора Даниловича, після смерті Великого Литовсько-Руського князя Вітовта, поляки у 1430-х роках воєнними діями захопили Кам’янець і Поділля (Західне). Решту Поділля вдалося відвоювати.

Зрозуміло, що поляки були зацікавлені видати свої дії, захопивши згадані землі у 1430–1434 роках, законними й правомірними. Тому будь-що треба було показати, що Поділля до 1430-го вже належало Польській Короні. Так з’явилася вигадка про передачу цього краю польському королю Ягайлові у 1394 році. Мовляв, Великий Литовсько-Руський князь Вітовт 1394-го року добровільно відібрав Подільське князівство литовських князів Коріатовичів та передав Польщі. Звернімо увагу: російські та польські історики постійно забували, що Велике князівство складалося з двох різних за можливостями частин. І руська (українська) частина була домінуючою — становила 80 %. І в ті роки у Великому князівстві існував титул Великого Руського князя, яким був Федір Острозький. Саме той титул пізніше надали князеві Свидригайлу. Це давало великі права та накладало не менші обов’язки. Таке не викликає сумніву.

Не забуваймо, що переважно руські (православні) князі вже в ті часи проголосили Вітовта королем (острів Салин на р. Мемель), і саме вони привели Вітовта до влади у 1392 році. Тому не викликає сумніву, що Великий Руський князь Федір Острозький, за повну підтримку Вітовта, вимагав повернення Подільського князівства родові Галицьких князів.

Без сумніву, князі Вітовт і Федір ще в ті часи домовилися породичатись своїми дітьми (Василь та Агафія). А оскільки князеві Василю було тільки 4–5 років, то Подільським князівством спочатку володів Великий князь Вітовт, а досягнувши повноліття, — Василь Красний, потім його брати (двоюрідні) — Петро та Іван. Наприкінці довгу боротьбу за цей край очолював син Федора Даниловича — Федір Федорович, якого величають і Федором Несвизьким, і Федором Подільським. Та що цікаво: переважна більшість земель Поділля (окрім західних — королівських) у ХV–ХVІ століттях належали князівським родам Острозьких. І саме ці династії розбудовували та обороняли згадані території. Хоча нас переконують в іншому.

Саме про такий стан речей сьогодні треба говорити. І не забувати, що Великий князь Вітовт завжди захищав свої інтереси та змушений був стояти на боці руських (українських) князів, які у Великому князівстві становили переважну більшість. Не будемо з цього приводу наводити багато цитат. Нагадаємо тільки про лист Вітовта до Ягайла від 8 травня 1429 року, де «От жалоб Витовт переходит к угрозам: если Полякам угодно считать Литву (і Русь. — В.Б.) зависим(ыми) и Литовцев (та русичів. — В.Б.) чем-то вроде рабов,