Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

руського (українського) князя Гедігольда. Так трактує історичні події сучасна українська наука. Та справа в тому, що немає жодного історичного документа, окрім польських забаганок, який би свідчив про належність Польській Короні Подільської землі у 1394–1411 роках. А угода між Сигізмундом Люксембурзьким, королем Ягайлом і Вітовтом (укладена 14 червня 1397 року на Спіші), що базується на угоді 1350 року між угорським і польським королями Людовиком та Казимиром III, і на яку люблять посилатися польські й українські історики, не мала стосунку до Західно-Подільської землі. Наступна угода про поділ земель «у такому самому тристоронньому форматі (Сигізмунд — Ягайло — Вітовт) з’явилася лише 1412 р.» [45, с. 62].

Угоду уклали після перемоги Ягайла і Вітовта в Грюнвальдській битві над Тевтонським орденом, який підтримував угорський король Сигізмунд. Вона (угода 1412 року) засвідчила належність Поділля до Великого Литовсько-Руського князівства.

Слід обов’язково згадати, що згідно із сучасними науковими твердженнями, під час свого першого володіння Поділлям польський король Ягайло немовби передав його звичайному польському шляхтичу Спитку, який, не будучи князем, правив на цих землях із 1394 до 1399-го року своєї загибелі на річці Ворсклі. Це, на мою думку, є звичайним польським «доважком брехні» до української історичної науки. Бо нелегко повірити, що русичі, повернувши після воєнного походу свої етнічні землі, заселені єдиновірцями, добровільно, без боротьби, передали їх Польській католицькій Короні, яка на той час жодного стосунку до Поділля не мала.

На ці факти змушені зважати сучасні українські історики, заявляючи: «Період Спиткового володарювання Західним Поділлям є настільки «темним», що його аж ніяк не «освітлює» згадка в люстрації Подільського воєводства 1615 р про привілей, виданий ним для кам’янецьких міщан магдебурзької юрисдикції, згідно з яким вони мали право на третю частину доходів із замкового млина на р. Смотрич, з тим, що ці кошти йтимуть на потреби оборони міста…» [45, с. 71].

Більш суттєвих згадок про володіння Спитка з Мельштина Поділлям в документальній історичній науці не існує, окрім польських забаганок, фальшивих домислів та вигадок.

Ясна річ, навіщо польські державці, церковники та хроністи закидали до історичної дійсності Спитка з Мельштина. Не будемо вже укотре пояснювати зрозуміле.

Слід вважати, що відібравши 1394 року Поділля у Коріатовичів, Вітовт і Федір Галицький (Острозький) закріпили ті землі за підростаючим князем — сином Федора — Василем, якому на той час виповнилося 4–5 літ. Бо інакше, як пояснити його володіння Поділлям у 1411–1422 роках та клопотання про надання земельної ділянки Ходку в 1428-му, а тим більше — переселення на берег Чорного моря 12-ти тисяч сімей 1421 року.

Цікаво зазначити, що жорстока війна 1430–1434 років за Поділля, яка розпочалася після смерті Великого князя Вітовта, зайвий раз свідчить про належність цього краю родові православних князів Галицьких.

«З перспективи сьогодення тогочасний перебіг подій виглядає так, начебто не було для короля важливіших справ, ніж опанування цієї території. До певного часу Поділля залишалося осторонь. Змагаючись за вплив на цій території, Ягайло і Вітовт вдавалися до різних засобів. Якщо перший спирався на той прошарок шляхти, який був прийшлим і більше тяжів до цілковитої інкорпорації до складу Корони Польської, то другий, маючи величезний авторитет на руських землях, прагнув підпорядкувати Поділля собі.

Кінець цій тривалій тридцятирічній «холодній» війні мала би покласти смерть Вітовта наприкінці 1430 р. Але вона лише розбурхала пристрасті» [45, с. 76].

Розгорілася жорстока війна русичів (українців) з поляками за Поділля, яка, по суті, тривала до 1440 року. Польські, російські та, як не дивно, українські історики про ту борню говорити не хочуть. Зрозуміло, чому треба було показати українців гнучкошиєнками, котрі спокійно йшли в ярмо, не захищаючи від загарбників свою землю. Що цікаво: за логікою подібних істориків — недалекими були й українські князі-державці, які немовби усунулися від тієї справи. Та то не так! Нас примушують «співати пісень окупантів».

Сучасні молоді українські історики про ті далекі часи дозволяють собі донести нам тільки таке:

«Поширення у 1434 р. положень Єльненського привілею на руські землі й утворення Руського та Подільського воєводств закріпили для Поділля компроміс польсько-литовського перемир’я 1432 р. на тривалий час. Сплеск активності литовських панів у 1451 р. на з’їзді у Парчуві був останньою реальною спробою об’єднати Поділля під литовською зверхністю» [45, с. 77].

Звернімо увагу — дослідник жодним словом не згадує про існування українських (руських) князів та руський народ, немовби їх не існувало. А отже, такий виклад подій є давній, апробований, імперський.

Не будемо пояснювати науковцям, як у незалежній Українській державі мусить писатися наша історія. Це зрозуміло сучасному українському п’ятикласникові, тому різні табачники й накидали нам проросійські підручники та мову окупантів, тобто — імперську.

Далі розповімо про події та факти тих далеких часів: як руські (українські) князі боролися зі страшним чужинським лихом, що насувалося на нас.

Частина п’ята

КНЯЗЬ ВАСИЛЬ КРАСНИЙ — ГЕДІГОЛЬД (1390–1461)

1. Під батьківським крилом

Вивчаючи українську історію та династичну князівську лінію Галицьких-Острозьких, ми особливу увагу приділяємо князям Острозьким. І це недарма. Зрозуміло, що імперські історики, розірвавши правлячий український королівський рід Галицьких на дві складові частини, — Галицьких та Острозьких, як би не маніпулювали з першою частиною, принизити її не могли. Вона завжди зоставалася величною, королівською. А от із другою складовою частиною нашого правлячого королівського роду імперські історики проробляли все, що бажали.

Заслуга руських (українських) князів Дмитра і Данила II Галицьких полягала в тому, що вони довгі роки зі зброєю в руках давали відсіч окупантам Польщі, Угорщини і Тевтонського ордену, кинутими на нас папським Римом. У тому довгому жорстокому протистоянні загинув князь Данило II Галицький. Проте князь Дмитро з сином Данилом II вирішили головне завдання: вистояли і залишили за собою та українським народом Волинь, Київщину, Сіверщину, Полісся, Поділля тощо. Хоча втратили Галичину і Присяння.

Заслугою князя Федора Галицького (Острозького) був той факт, що під тиском руських і литовських князівських та боярських православних родів вдалося відновити з 1392 року Велике Литовсько-Руське князівство, в якому український етнос зберіг свою ідентичність (мова, релігія, побут, звичаї, культура тощо). Хоча треба визнати, що саме за часів князя Федора та його братів ми остаточно втратили свою державність.

Не може існувати сумнівів, що повернення Поділля до володінь князя Федора Галицького (Острозького) відбулося завдяки його воєнним зусиллям. І, звичайно, за таких обставин цей край потрапити до рук польського короля Ягайла не міг. Подільська земля (князівство), за згодою Вітовта, призначалося молодому руському князеві Василю Федоровичу Галицькому (Острозькому) та литовській православній княжні Агафії, які були заручені князями Вітовтом і Федором.

«Вважається, що Василь був одружений з родичкою Вітовта, княгинею Агафією. Від цього шлюбу мав