Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський
Обов’язково слід зауважити одну важливу деталь: як у львівських матеріалах, що дійшли до наших часів після окупації Галичини і Львова в 1349 році, так і в подільських документах, котрі теж збереглися, домінує виключно пропольський фактаж: про надання полякам-католикам маєтності, про наділення католицьких монастирів землею, про звернення до римських первосвящеників з проханнями заснувати католицькі єпископства на тих землях тощо. І хоча, можливо, дещо з цього мало місце, та слід пам’ятати, що багато з тих, залишених нам документів, є або пізнішого походження, або звичайними фальшивками. Не будемо пояснювати, навіщо подібне творилося. Нагадаємо тільки, що переважна більшість населення загарбаних Польщею земель була православного віросповідування, а отже, зверталася частіше до Константинопольського Патріарха, хоча поляки жодного з тих офіційних паперів не зберегли. Знищили геть усі.
Послухаємо цікаву думку з цього приводу сучасного українського історика щодо діяльності на Поділлі католицької та православної церков:
«Історія будь-якої конфесії на території Поділля до XVIII ст. є надто малозабезпеченою джерелами, а отже, й малознаною дослідникам. Простіше, мабуть, з католицькою церквою, яка внаслідок удокументованості та, вочевидь, протекції з боку верховних володарів і можновладців Корони Польської краще досліджена. Але це не означає, що вона має кількісну перевагу» [45, с. XVI].
Як не спотикався український історик, стараючись прирівняти католицьку церкву до православної за рівнем джерел, та все ж таки змушений був визнати її «удокументованість та… протекції з боку верховних володарів і можновладців Корони Польської».
Шановні колеги, не вигинайте дарма хребта — говоріть правду, якою б гіркою вона не видавалася нашим сьогоднішнім друзям.
Ми не чинимо самосуд, ми констатуємо факти.
Той же молодий, працьовитий і обізнаний історик уже сміливіше пояснив:
«Православній церкві геть не пощастило із джерелами, але точно можемо стверджувати, що за кількістю парафій вона настільки переважала католицьку церкву, що й годі виводити якісь співвідношення. Відповідно до поборів Подільського воєводства у 60-ті роки XVI ст., майже кожне з великих подільських сіл мало свою церкву» [45, с. XVII].
Це після того, як Польське королівство більше 100 років тримало під окупацією ті землі. І, звичайно, після загарбання Поділля (Західного) передавало маєтності переважно католицькій шляхті.
Можна зрозуміти, яке населення домінувало на Поділлі в XIV столітті, тобто в часи князів Коріатовичів. Зрозуміло, що руське (українське) населення за часів існування відродженого князівства (1362–1430 роки) не могло не відродити національну шляхту, а отже, й давній князівський прошарок справжніх володарів тих земель. Такими справжніми володарями Поділля ще з часів Данила Галицького вважали себе його нащадки, що засвідчив навіть Літопис Руський, цитати з котрого ми вже наводили вище.
Польські королі та їх історики-хроністи, посягаючи на Галичину, Волинь і Поділля, були вкрай незацікавлені фіксувати на тих землях визнаних самою Папською буллою володарів-князів. Чому й подали у Львові вигаданих «боярську республіку» та «боярина Дмитра Дедька» замість галицьких князів Дмитра Юрійовича Галицького та його сина Данила II Галицького; на Волині — «Великого князя-католика Болеслава (Юрія II) Тройденовича» та вигаданого литовського князя Дмитра-Любарта Гедиміновича замість Великого князя руської (української) землі Дмитра Юрійовича Галицького. Стосовно Поділля вони придумали тезу, що, мовляв, на тій землі, взагалі, після 1362 року князів із роду Данила Галицького й бути не могло до польського приходу 1430 року. Таким чином, все за законом дісталося Польській Короні.
А російська історична наука після третього поділу Речі Посполитої (коли московити перехопили більшість українських земель) взагалі не могла допустити існування старшої гілки князівського роду Рюриковичів, оскільки, за порадою дружини Івана III — Софії Палеолог, проголосили той князівський рід похідним від самого Господа Бога.
Отака дилема! Про що завжди слід пам’ятати. Тому, коли польські хроністи просто замовчували, що Василь Красний Острозький складав присягу на вірність польському королю Владиславу І (Ягайлові) і в їхніх історичних документах іменувався Гедігольдом, то російські так звані історики взагалі всі польські хроніки про Василя-Гедігольда знищили. А згадка про руського (українського) князя Гедігольда залишилася тільки завдячуючи спогадам посла англійського та французького королів до володарів Центральної і Східної Європи.
Оскільки раніше ми досить ґрунтовно дослідили питання єдності імен Василь Красний та Гедігольд і ще не раз до цього звертатимемося, то не будемо зараз у дану тему заглиблюватись. Зазначимо тільки, що главі роду Галицьких-Острозьких — князю Федору — вдалося повернути Подільську та Київську землі. І хоча українська історична наука сьогодні ще не готова про ці факти говорити відкритим текстом, та вона уже визнала, що невідомий руський князь Гедігольд особисто правив з 1411 до 1422 року Поділлям, а пізніше (1428 рік) мав вплив на розподіл земель у тому краї.
А щодо Києва у ті роки, то сучасні українські історики визнають таке: «Паралельно звертає на себе увагу спадковість князівської влади у Києві впродовж першої третини XV ст. Наступниками Івана Гольшанського стали його сини Андрій («київський князь») та Михайло («київський князь» і «воєвода»); високий суспільний статус першого з них засвідчується тим фактом, що одна з його дочок стала дружиною короля Владислава-Ягайла, друга — молдавського господаря Іллі» [44, с. 195–196].
Зазначимо: простий князівський рід не міг у ті роки поєднатися кровними узами з королівським родом польських Ягеллонів. Одночасно слід пам’ятати, що Київ завжди вважався центром Русі-України і до приходу в Київ Ольгерда належав родові Великих князів Галицько-Волинської держави. Українські історики-науковці, недовго думаючи, щоби не шукати корені князівської династії, що невідь звідки з’явилася, зарахували тих князів до литовських служивих Вітовта. За давнім московським прийомом — вони просто «растворились»: «Після цього (князювання в Києві. — В.Б.) Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х рр. заступили нащадки Володимира Ольгердовича» [44, с. 196].
Що цікаво, через те що по батькові у ті часи ніхто ніде не писав, то московити у XVIII столітті розтлумачили світові, що ті князі Володимири, Івани, Федори, Василі, Дмитри — геть усі були саме Ольгердовичами, Гедиміновичами, Коріатовичами, Любартовичами і так далі. Не могло серед них бути тільки Галицьких, взагалі — українців. І ті московські «доважки брехні» сучасні українські історики переповідають досі.
Хоча деякі з них зазначають:
«Гадаємо, що брак наукового інтересу до князювання Гольшанських у Києві не є випадковим, адже воно погано узгоджується з канонічною історіографічною схемою…» [44, с. 196].
Отак, шановні читачі, якщо не узгоджується історична дійсність зі старими московськими вигадками, то про неї краще мовчати!
