Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі - Володимир Броніславович Бєлінський

З часів короля Генріха VII Люксембурзького, який правив у Германському королівстві з 1308 до 1313 року, до складу королівства увійшла Чехія, і таким чином Германське королівство отримало спільний кордон із Великим Галицько-Волинським князівством.

У нас не може бути жодного сумніву щодо правдивості «Книги знань…». Отож, столицею Великого Галицько-Волинського князівства в часи князювання Великих князів Лева Даниловича (1269–1301), Юрія Львовича (1301–1308) та Андрія Юрійовича (1308–1323) беззаперечно був Львів.

Звичайно, українські історики — носії московських історичних міфів — не можуть погодитись із думкою давнього іспанського незаангажованого свідка, тому пишуть ось таке:

«Не менше сумнівів викликає теза про Львів як столицю тодішньої Галицько-Волинської держави, центром якої прийнято вважати Володимир» [44, с. 158].

Якщо історики посилатимуться не на польсько-російські шовіністичні міфи, а на європейських незалежних свідків, то, зрозуміло, що доведеться переписувати українську історію, а головне — називати історичні події та факти своїми іменами, а цього — ох! — як не хочеться робити та сперечатися з так званими «російськими колегами». Легше написати цілком бездоказово: «(так) прийнято вважати». Хоча такі слова в українській незалежній державі, по суті, — є плювком у наш бік. Тому ті ж історики змушені були продовжувати:

«Утім, варто згадати джерельні відомості про те, що у 1349 р(оці) саме зі Львова польський король Казимир вивіз (краще викрав! — В.Б.) дорогоцінні реліквії: хрести, княжі корони і трон, зроблений із коштовних матеріалів. Щоправда, далеко не всі науковці довіряють цій звістці» [44, с. 158].

Останнє речення дуже нагадує московські часи XVI століття:

«Коли 1566 року посли (польського короля. — В.Б.) Сигізмунда Августа, посилаючись на хроніки, нагадали про залежність Московської держави від Орди, то у відповідь від дяка П. Григорьєва почули: «І ми того не чули, щоб татари Москву воювали, того не написано ніде, а в свої хроніки що захочете, те й пишіть!» [83, с. 17].

Отака логіка московитів та їх лакеїв була у XVI столітті, такою залишилася і в ХХІ-му.

Львівські історики чудово знають, що у 1340 році поцупив зі Львова польський король Казимир III. Послухаємо:«22 квітня, обминаючи прикордонні укріплення міста, до Львова поспішає польський король Казимир III, який забрав із княжої скарбниці «…золото, срібло, перли, дорогоцінні каміння і клейноди, серед яких були два золоті хрести з великими частинами дерева господнього хреста, дві корони величезної вартості, оздоблені дорогими каміннями і перлами, а також мантію і розкішний трон, всі в золоті і каміннях» [53, с. 25].

Отакий був польський король!

«Син Лева Юрій І називав себе «королем Русі, великим князем Київським, Володимир-Волинським, Галицьким, Луцьким і Дорогочинським»… На печатці Юрія І міститься його зображення з короною, скіпетром і латинський напис, який перекладається як «печатка володаря Георгія (Юрія) короля Руси» та «… князя Володимирського» на зворотній» [53, с. 23–24].

Майже всі стародавні джерела свідчать, що «за його правління держава «процвітала обільністю і славою». І ще на один незаперечний факт слід звернути увагу. Це побудова та відновлення церкви і монастиря Святого Юра в ХІІІ–ХІV століттях.

За однією із версій, «князь Василько, брат Данила Галицького, прожив життя, сповнене постійної боротьби, боїв, ворожих нападів. У цій борні обидві сторони не гребували ніякими засобами. Незадовго до смерті він задля спокути гріхів постригся у ченці та поселився у печері біля міста свого племінника Лева, з яким не один рік діяв заодно. З букових дерев, якими поросла гора, за наказом Лева І збудували церкву, посвячену св. Юрію. В ній згодом поховали Василька, а в печері під горою існував печерний монастир.

Церкву і монастир спалив 1340 р(оку) Казимир під час першого нападу на Львів. їх відбудували за ігумена Євтимія. Згадкою про відбудовану церкву є дзвін, відлитий 1341 р(оку) на кошти князя… (Дмитра — В.Б.) — найстаріший в Україні» [53, с. 123].

Цікаво зазначити — на дзвоні вчинено ось такий напис: «В лето 6849 сольянь бы колоколъ сиі святому Юрью при князи Дмитриі» [52, с. 78].

Та, незважаючи на оригінал напису на дзвоні собору Святого Юрія, абсолютно всі українські історики, фальшуючи істину, замість імені Дмитрій пишуть ім’я — Любарт/ Так, свого часу, звеліли писати московські зверхники. Ото мавпуємо досі. А пояснили свій наказ московити тим, що, мовляв, при хрещенні литовський князь отримав ім’я Дмитрій. Одначе доказів цьому немає. Тому примусили нас повірити «на слово». І ми віримо! Хоча московська історична наука жодного свого князя в історії хресним іменем не величає.

Що ж у ті далекі часи відбулося насправді? Як свідчать історичні документи, князь Лев на честь народження сина Юрія побудував церкву, а через те, що за канонами православної церкви таким спорудам можна давати імена тільки святих церкви, то її і назвали іменем святого Юрія — покровителем народженого князя. Польський король Казимир III під час свого бандитського походу на Львів у 1340 році спалив церкву Святого Юрія та монастир при ній. Як свідчить напис на дзвоні, 1341 року церква була відбудована за часів львівського князя Дмитра.

Слід шукати згадану особу у 1340 році, а не якогось вигаданого литовського князя Любарта, підкинутого нам російськими шовіністами.

Є в російських історичних опусах і сліди про те, як Великий Галицько-Волинський князь Юрій став королем.

Десь у 2005–2006 роках один російський генерал-козачок подарував мені свою книжечку «Король древней Руси», де мова йде про Данила Галицького, як короля «русского». Та, незважаючи на чисто промосковське тлумачення подій, у тому виданнячку є деякі цікаві факти.

Послухаємо:

«И князь Юрий посылает к Папе Римскому своего посла. Взошедший на папский престол Климент V был человек настроения, он долго не принимал русского (??? — В.Б.) посла. Но в конце-концов подписал Королевскую Грамоту. А вскоре… прибыла из Ватикана делегация. И на голову князя Юрия была возложена королевская корона. Теперь он подписывал документы так: «Король Русский, Великий князь Киевский, Владимиро-Волынский, Галицкий и Дорогочинский» [169, с. 50].

Звичайно, в ту далеку епоху ніхто ніде не вживав словосполучення «Король Русский». То вигадки московитів пізніших часів.

Українські історики вже давно, маючи доступ до первотвору, встановили, що в оригіналі написано: «Король Русі, великий князь Київський, Володимирський, Галицький, Луцький і Дорогочинський».

Наостанок автор пропонує звернути увагу на взаємовідносини Великого Галицько-Волинського князівства зі своїми головними сусідами — Золотою Ордою, Польщею і Литвою в часи правління князя Юрія.

Золота Орда. Коли на Галицько-Волинському троні сидів Юрій Львович, державою Золота Орда правив хан Тохта. Мова йтиме про 1301–1308 роки. Слід знати, що Великий князь Лев останні роки свого життя, десь після 1291-го, більше думав про душевне спасіння, ніж про земні справи, тому й