Тінь перемоги - Віктор Суворов

Так от, не вірили люди у гроші. Сьогодні вони ціну мають, а завтра - інфляція. Або грошова реформа. Тому під час війни йшов по країні натуральний обмін. Той, хто помирав з голоду, віддавав за хліб усе, що мав. Той, хто розподіляв хліб і сало, раптово і стрімко багатів. За гроші не можна було купити навіть скоринку хліба. Тому шлях Лідії Русланової до скарбів не міг бути вимощений її трудовими заощадженнями. Але якщо припустити, що цей шлях до скарбів не був вимощений і банками з тушонкою, то тоді — що?

Поясніть мені, нетямущому, як величезні цінності з блокадного Ленінграда могли потрапити в палаци Лідії Русланової, якщо за гроші вони не продавалися?

Було у Русланової та її покровителя Жукова багато шляхів до скарбів. Ось ще один. Гітлерівці грабували наші музеї і награбоване добро вивозили до Німеччини. Потім до Німеччини прийшли визволителі та награбовані цінності привласнили. Якийсь товариш з «Літературної Газети» (5 серпня 1992) вважає таку практику природною: «В деяке виправдання чудової співачки Русланової зазначу не тільки її гарний смак, але й ту безперечну обставину, що привезені нею з Німеччини "32 справжні малярські полотна" належали у своїй більшості пензлю видатних російських художників (Рєпіна, Левітана, Айвазовського, Шишкіна та інших), які у свою чергу, вивезені нацистськими окупантами з Росії та України».

Ось так. Якщо гітлерівці вивезли з наших музеїв скарби, отже, вони мародери. А якщо після того Русланова привласнила вкрадене гітлерівцями надбання України та Росії, то ці цінності вважаються вже «відмитими» і тому ніби вже й не краденими.

Мене тільки питання цікавить: за які такі заслуги командувач 1-го Білоруського фронту Маршал Радянського Союзу Г. К. Жуков незаконно нагороджував соціалістичного соловейка бойовими орденами та ще й дозволяв їй нишпорити по сховищах трофейного майна, забирати все, що подобається, і безперешкодно вивозити на свої численні квартири, палаци і дачі?

Сам Георгій Костянтинович Жуков теж не губився. Він сам був великим знавцем і цінителем мистецтва. Він теж був збирачем. У його колекції були картини із зібрання Дрезденської галереї. Тут вже, ясна річ, обійшлося без тушонки. Після війни Жуков - господар підкореної Східної Німеччини. Тому: он ту голу бабу в позолоченій рамі - в мої покої! І ось цю — теж!

Тим часом, навесні 1942 року, коли подружка Жукова отоварювалась у блокадному Ленінграді, у 2-й ударній армії генерал-лейтенанта А. А. Власова лютував голод. Армія проривалася до обложеного Ленінграда, але ніхто їй назустріч не прорвався, і сусіди теж відстали. 2-а ударна армія опинилася на самоті у глибокому тилу противника. Армію треба було відводити назад, але товаришам у Кремлі шкода було залишати територію, яку 2-а ударна армія вже відвоювала. Тому був наказ триматися, хоча ніяких можливостей постачати 2-у ударну армію не було. Тут повторився той же сценарій весни 1942 року, коли Жуков загнав 33-ю армію в глибокий тил противника і кинув на погибель: постачати армію не можу, а відходити не дозволяю!

Заступника командувача Волховського фронту генерал-лейтенанта Власова кинули рятувати 2-у ударну армію. Йому належало розсьорбувати чужі помилки, промахи і злочини. На Власова поклали відповідальність за 2-у ударну армію, операцію якій він не планував, не готував, не починав і не проводив. Його поставили командувати армією, яку було неможливо постачати, в той же час не дозволялось її і відводити назад. Коли наказ на вихід з оточення нарешті був отриманий, виходити з оточення було нікому, а той, хто і міг би вийти з оточення, не міг від виснаження стояти на ногах.

Не Власов зрадив, а Власова зрадили.

В лісах під Любанню, де армія Власова тримала оборону, кора на деревах, бруньки і перші листки були обдерті на рівні людського зросту. Солдат на день отримував 50 грамів сухарних крихт. І це - все. Коні у 2-й ударній армії були з'їдені і трупи полеглих коней - теж. Були з'їдені шкіряні сумки, ремені та чоботи. Потім веселе життя скінчилося, солдатам і офіцерам перестали давати і ті 50 грамів хлібних крихт. Власов доповідав 21 червня 1942 року у штаб Волховського фронту: «Спостерігається групова смертність від голоду». Літаки скидали зовсім небагато сухарів і консервів. Все це було потрібно шукати по болотах, знаходити і здавати. Приховав банку консервів - розстріл. («Красная звезда» 28 лютого 1996)

Взагалі в Червоній Армії до розкрадачів і мародерів ставилися суворо. Солдат-фронтовик Н. Толочко свідчить: у липні 1944 року старшина артилерійської батареї 179-ї стрілецької дивізії забрав у литовського селянина коня для транспортування гармати на вогневу позицію. Дії старшини кваліфікували як мародерство. Вирок короткий: розстріл. (ВІЖ. 1992 № 1 стор.49

Військовий лікар Ольга Іваненко свідчить: 1942 рік, 238-а стрілецька дивізія, війна, спалене місто, розбитий кинутий будинок, два солдати витягують з-під руїн розбите ліжко. За цим заняттям їх застають. Їхні дії розцінюють як мародерство. Вирок у цьому випадку єдино можливий: розстріл. Вирок виносить начальник штабу полку старший лейтенант Капустянський. Йому навіть трибуналу не треба. Своєї влади достатньо. («Русская мысль» 21 червня 2001).

Подібних випадків я можу розповісти тисячі з посиланнями на конкретних свідків, на архівні документи, публікації, листи фронтовиків.

А соціалістична соловейко стягнула цілу картинну галерею. І це не просто полотна - це національне надбання Росії та України. Але їй можна пробачити - вона подруга майже святого Георгія, видатного полководця ХХ століття.

У 1948 році Тєлєгіна, Крюкова, Русланову посадили. Сиділи вони з комфортом. Піаністка Т. Баришнікова розповіла про появу Русланової в табірному бараці: «в мавп’ячій шубі з чорно-бурими манжетами, в чоботях з найтоншого шевро, у величезній пуховій білій шалі». («Русская мысль» 8 лютого 2001) У такому вбранні сибірські морози не страшні. З-к Русланова красувалася по таборах і пересилках у таких вбраннях (вивезених зі звільненої Німеччини), які не снилися не те, що дружині