Тінь перемоги - Віктор Суворов
Картинна галерея Лідії Русланової - 132 картини великих російських майстрів: Шишкіна, Рєпіна, Сєрова, Сурікова, Васнєцова, Верещагіна, Левітана, Крамського, Брюллова, Тропініна, Врубеля, Маковського, Айвазовського та інших. Просто інтересу заради, я зайшов у Британську національну галерею на Трафальгарській площі та почав відраховувати перші від входу 132 картини. Вирішив прикинути, яку площу стін треба мати, щоб розвішати стільки картин. Картини бувають різних розмірів: малі, середні, великі. Так от, які картини не бери, хоч найменші, все одно потрібна дуже велика площа стін, щоб розвішати 132 картини. Всім бажаючим рекомендую мій досвід повторити. У Лідії Русланової площі стін цілком вистачило, щоб усі ці скарби розвішати на радість гостям і домашнім.
Лідію Русланову «Красная Звезда» ласкаво називає соціалістичним соловейком. Де тільки цей соловейко грошей стільки нагребла?
Скринька відкривалася просто. Гроші не були потрібні. Було багато шляхів збору скарбів без грошей. Величезні цінності були зосереджені в Ленінграді. А в Ленінграді під час блокади - людожерство. Цікаво, що відразу після війни існував музей Блокади Ленінграда, і в ньому кілька залів були відведені темі людожерства. Але незабаром після війни ця тема була закрита, експонати заховані, а то й зовсім знищені. Воно й зрозуміло: не могла ж одна радянська людина з'їсти іншу радянську людину. Такого не повинно було бути. А раз не повинно, отож, і не було.
Гроші в блокадному Ленінграді, та й у всій країні ціни не мали. Навіщо вам гроші, якщо ви вмираєте від голоду? Вам потрібен хліб, а його на гроші не продають. Хліб видають за картками. Так от, у блокадному Ленінграді розцвів небувалим кольором чорний ринок. Найтвердіша валюта блокадного Ленінграда - американська тушонка. В обложене місто по кризі Ладозького озера безперервної вервечкою йшли машини. Вони везли хліб, сало, м'ясо, крупи, цукор. «У ті часи за кільце "Краківської" можна було отримати Левітана, Кандинського, Сомова... За кіло шпику - рубльовскую ікону отримати було можна.» (Ю. Алешковський. Рука. Оповідання ката. Нью-Йорк. Руссика. 1980. Стор.74)
Тисячі тон продовольства хтось розподіляв. Якщо розподільник міг повернути ліворуч машину ЗІС-5, навантажену ящиками з тушонкою або копченою ковбасою, то добрий підприємець за такий вантаж міг розрахуватися не тільки полотнами Нестерова або смарагдами з царських колекцій, він міг вам доставити, все що накажете.
Тільки будь ласка не подумайте поганого. Я не казав, що командувач Ленінградського фронту, а згодом - заступник Верховного головнокомандувача генерал армії Жуков повертав машини з продовольством наліво. Я навіть не натякаю на таке. Я просто кажу, що в Жукова на війні така можливість була, а в подружки Жукова Лідії Русланової в ході тієї ж війни раптом з'явилися незліченні скарби. І в самого Жукова - теж. Ясна річ, немає і не могло бути ніякого зв'язку між скарбами Русланової, Крюкова, Жукова і тушонкою, яку постачав добрий дядечко Сем і розподіляв добрий дядечко Жуков. Чітко встановимо: скарби окремо, тушонка — окремо.
Але неясність зберігається: а звідки ж тоді скарби?
5.Пояснюють, що Лідія Русланова концерти давала, і на свої трудові гроші купувала шедеври. Цьому ми не повіримо.
Причин багато. Перш за все, вільного мистецтва і вільної творчості у нас не було. Всі творчі працівники були об'єднані у відповідні спілки й колективи. Над усіма творчими колективами і спілками височіли стрункі державні структури. Під час війни (і під час миру - теж) артисти виконували державну волю: відволікали широкі народні маси від негарних настроїв. Артист був державним службовцем. А держава наша скупа. Ось приклад. Олег Попов. Найвидатніший клоун ХХ століття. А книжка рекордів Гіннеса не робить навіть і таких обмежень. У цій книжці просто сказано: найсмішніший клоун світу. Без вказівок, у якому столітті. Олег Попов мав воістину планетарну популярність. Його знали всі. Він ніс по світу славу своєї Батьківщини і приносив державі прибутки в багато десятків мільйонів доларів. На арені цирку він провів повністю всю другу половину ХХ століття, прямо починаючи з 1950 року. Він багато разів обійшов усю планету, від Мельбурна до Торонто, від Рима до Пекіна, від Каракаса до Сіднея. Він виступає і в новому тисячолітті. В подяку за все це наша рідна держава пограбувала його до нитки і викинула, визначивши йому злиденну пенсію. Саме час іти просити милостиню.
Лідія Русланова не мала й сотої частки успіху Олега Попова. За рубежами нашої країни її знали тільки в Монголії. Ніяких доларів вона в казну не несла. Тим більше, що під час війни ні солдати на фронті, ні поранені в госпіталях, ні роботяги на військових заводах, ні колгоспники на польових станах за концерти грошей не платили. Для підйому бойового духу широких народних мас концерти у своїй переважній більшості були безкоштовними. Їх організовувала наша рідна держава, потім скупою державної рукою розраховувалася з артистами - хлібними картками та грошима, на які все одно нічого купити не можна було. Тому отримати багато грошей артист не міг.
Але якщо б і отримав, то все одно під час війни народ у гроші не вірив. Народ ще пам'ятав Громадянську війну: на її початку на рубль гуляєш за повною програмою, а дуже скоро за мільйон тих же рублів не купиш дрібку солі. Сьогодні - гроші з орлами і коронами, а завтра - керенки, гроші Тимчасового уряду. Після них - перші комуністичні гроші зі свастиками. Якщо хто пам'ятає: до винаходу серпа й молота, був молот і плуг, а до них - наша рідна комуністична свастика. Гітлер
