УПА у вирі боротьби - Юрій Борець

Коли вже Павук поглузував досхочу з мене, настала і його черга. Лікарі зробили кілька спроб оглянути найбільш приховану частину його тіла, але - даремно. Такої зневаги з себе Павук не міг дозволити, а тим паче в присутності сестер. Лікар, не мавши іншого виходу, привів Громенка і мене, а з ними ще й двох дужих санітарів-негрів та сестру німкеню. Через неї, як перекладачку, лікар попрохав командира Громенка, щоб той намовив Павука піддати себе оглядові. А Павук іще більше соромився, бо ж свідками огляду будуть ще й я та Громенко, і рішуче заявив:

- Ні!

Лікар, якому вже було забагато цієї Павукової сором'язливости, наказав негайно зробити огляд. Два негри міцно тримали Павука, а сестра стягала з нього штани. Павук зарив лице в подушку, а лікар довгенько дивився на те неподобне місце. Після огляду Павук зірвався, підтягнув штани і без жодного слова подався до своєї кімнати. Мені котилися сльози від сміху, але коли побачив Павукове обличчя - мені стало його жаль. Скільки ж моральности й чесноти в цього шляхетного українського селянського хлопця! Хто зна, чи щось подібне можна найти в багатьох інших пацієнтів цього шпиталю.

Майже половина пацієнтів правого крила цієї будови - венерично хворі. А біля шпиталю не раз видно молоду німкеню з великим негром, їхня поведінка огидна.

Коли б Павуків лікар був хоч трохи чутливий і вислав з палати сестру, чия присутність була причиною Павукового стиду, то обійшлося б було без цієї смішної і принизливої одночасно комедії для вояка перед очима його командира, який у нього був, без сумніву, найвищим авторитетом.

Вже минала половина грудня, починалася баварська зима, і в деякі ранки було видно паморозь на траві. Командир Громенко мовчки переходив з кутка в куток, сотні разів міряв цю маленьку кімнату. Я виписував із словника англійські слова, було їх у моєму зошиті понад триста і понад половину з них я уже знав напам'ять, але з цілком хибною вимовою.

Кілька разів Громенко, я і Павук ходили разом у кіно в театральній залі при шпиталі та дивилися на геройських американських ковбоїв. До головного фільму були й обов'язкові додатки: кадри, що показували велику приязнь Сталіна й Молотова до Трумена та інших західніх політиків.

Розділ 41. ВИХІД НА ВОЛЮ

Найкращим днем для нас у цьому величезному чужому шпиталі була неділя, бо тоді нас відвідували хоч і незнайомі, але такі близькі й рідні українці.

Минулої неділі такі відвідини принесли досить добру, а одночасно й дивну містку.

«Всі повстанці з Деггендорфськоготабору вже звільнені», - розказував якийсь молодий, дуже симпатичний одвідувач.

- Коли ж їх звільнено і де приміщено? - нетерпляче допитувався командир Громенко.

- Генерал Клей визнав їм право політичного притулку, і вже наступного дня їх звільнили дуже дивним способом. Забрали всіх повстанців на важкі тягарові авта, підвезли біля міста Ляндсгуту і на чистому полі без жодних документів випустили, сказавши: - Ідіть собі, куди хочете!

Була пізня ніч і понад двісті вояків рушили в напрямі світел міста. Там розшукали український табір і частина їх залишилася у ньому, а решту вже наші люди відвезли до табору в Регенсбурзі.

Командир Громенко засипав того відвідувача питаннями, а тоді немов сам до себе досить голосно проказав:

- Нерозумні американці, обмотані московською пропагандою, бояться їх такою мірою, що навіть панічно, конспіративно звільняють повстанців. Як хитро й інакше використала б таку нагоду Москва…

Він на хвилину замовк, а тоді іронічно посміхнувся і закінчив:

- А в нас є такі політики, які вірили колись в німоту, а сьогодні вже вірять в американське визволення нашого народу.

Кілька днів пізніше два американці з польової жандармерії привели Павука до кімнати Громенка і моєї. Командирові Громенкові сказали:

- Збирайся!

Вони вже мали для Громенка і Павука шпитальне звільнення. Уся та процедура виглядала досить серйозно, американці поспішали, а повстанці між собою радилися. Становище було непевне. Я подумав:

«Якщо вони так крадькома їх звільняють, то тут немає певности, чи не видадуть вони своїм добрим союзникам командира Громенка, щоб бодай хоч трохи підлатати а ними той союз, що був останньо трохи надщерблений рейдуючими відділами УПА».

- Візьми-но з моєї шухляди гострий шпитальний ніж, - звернувся я до Павука, - але так, щоб вони не зауважили!

Павук попорпався у шухляді й непомітно встромив собі ножа за пояс.

Друзі відходили. Я став на струнко, а командир потиснув мені руку і з усмішкою сказав:

- Чумаче, не бійся. Я маю малу «пукавку» й у випадку клопоту - ми тих героїв вишлемо до св. Петра.

Я іще раз помахав рукою крізь вікно друзям на прощання, та вони вже цього не бачили, бо саме проїздили джіпом крізь шпитальну браму.

Дні минали дуже повільно, а я дуже тужив за друзями, з якими пережив кілька веселих і небезпечних літ.

Я вже вдруге перечитував «Холодний Яр» і знову брався за вивчення англійських слів.

Сьогодні латинський Свят-Вечір. Німецька обслуга шпиталю його відчуває, а в американців цього святкового настрою взагалі не видно. Я увечорі пішов до центральної залі і просидів два ковбойські фільми, розумів їх дуже мало, але побачив череди худоби, американські краєвиди, гори і багато трупів індіян.

Коли вернувся до своєї кімнати, думав про майбутню вільну Україну і багату тематику, яку матиме тоді вільна українська кіностудія. Скільки відчайдушних боїв не раз малої групи повстанців проти тисяч ворогів! Сотні кілометрів небезпечних переходів зв'язкових! Життя в підземних шпиталях, нарешті, сотні героїчних рейдуючих груп по цілій Східній Европі, в такій тоталітарній московській імперії…

З такими думками я і заснув.

Наступного дня вже десь в обідню пору мене збудила на диво гарна сестра-негритянка удвох із сестрою-німкенею. Вони казали мені йти по різдвяний обід.

- Гуд! Ценк ю! - відповів я. Устав, умився, підголився, накинув на себе свій синій шпитальний халат і пішов до їдальні на обід.

Дивувався вчора, що так спокійно й непомітно на англійський лад, проминув Свят-Вечір, а сьогодні побачив, що день Різдва Христового за їхньою традицією є днем відпочинку, смачних страв і роздавання подарунків.

Я стояв у черзі між американськими вояками й старшинами і не міг надивуватися, який багатий був той різдвяний обід. За столами біля тридцять кухарів, на столах повно різних страв. Усяка риба, різні м'ясива, городина, садовина, солодощі, включно з різними оріхами й цигарками. Коли б списати це все у меню, вийшла