Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

Варто додати, що внаслідок цієї пригоди гетьман нажив в особі Кочубея непримиренного ворога. Шляхи помсти були вже випробуваними: у 1707 р., віддавши доньку за одного з козацьких старшин Чуйкевича (згодом Мотря разом з чоловіком буде заслана до Сибіру, а після повернення пострижеться у черниці), Кочубей послав царю Петру донос, звинувативши Мазепу у державній зраді. Навесні 1708 р. повторний донос підписав, окрім нього, і полтавський полковник Іван Іскра. Однак підкуплене Мазепою слідство, яке провадили московські приятелі гетьмана, визнало змовниками… самих донощиків. Після тортур їх у кайданах вислали до Мазепи, який у той час стояв похідним табором біля с. Борщівки під Білою Церквою. Саме тут у липні 1708 р. відбулася публічна страта – обидвом відтяли голови, хоч до подій, які підтвердили правдивість звинувачень, лишалося всього кілька місяців.

Завдяки доносу Кочубея та Іскри до нас дійшов унікальний текст нібито складеної у 1698 р. Мазепою думи, яку донощики приклали до своїх пунктів на доказ його неблагонадійності. Окрім виразних літературних якостей, дума водночас справді являє собою яскравий програмовий маніфест козацької старшини (про що детальніше йтиметься далі). Закінчується вона закликом, який невдовзі сам автор спробує перевести з площини поезії в площину життя:

Гей, панове-єнерали, чому ж єсте так оспали?

І ви, панство-полковники, без жадної політики

Озмітеся всі за руки – не допустіть гіркой муки

Матці своїй більш терпіти, нуте врагів, нуте бити!

Самопали набивайте, острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте і вольностей бороніте!

Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!

Шлях до полтавської катастрофи

Між 1687 і 1708 р., тобто в період Мазепиного гетьманування, на території лівобережної Козацької держави не велася жодна внутрішня війна. Відтак у часи мирного перепочинку тут остаточно усталилися норми соціального укладу, які більшою чи меншою мірою визначали політичне обличчя Гетьманщини впродовж усього XVIII ст. аж до ліквідації її автономії. Зокрема, стабілізувалася соціальна структура суспільства і стало цілком очевидним, наскільки далекими від життя були популістські гасла козацької революції про старі звичаї, що їх скасувала козацька шабля. Коли хвиля перемін спала, виявилося, що змінилися тільки імена й титули людей, які заступили місце колишньої шляхти. Вирішальну роль у закріпленні такого status quo, оформлення якого розпочалося ще за Хмельницького й Брюховецького, відіграли заходи Івана Мазепи, зокрема, його нововведенням (яке насправді лише узаконило існуючу практику) стало те, що до корпусу нової (старшинської) еліти почали зараховувати вже не саму тільки посадову старшину Війська Запорозького, а й членів розгалужених старшинських родин, яким не вистачило урядів у військово-адміністративній ієрархії. Йдеться про розпочате гетьманом пожалування титулів знатних товаришів – бунчукового, значкового і військового. Вони надавалися родичам генеральної, полкової і сотенної старшини, особам, які чомусь лишилися без посад, або й просто заслуженим на певних послугах людям. Ці титули урівнювали їх носіїв з посадовою старшиною, практично вже не пов'язуючись з виконанням службових функцій у війську чи адміністрації і стверджуючи прецедент існування спадкової привілейованої групи, відмежованої від рядового козацтва.

Нова козацька аристократія останньої чверті XVII ст. наполегливо називає себе шляхетською, в чому виразно проступає спадковість традицій Речі Посполитої, продуктом політичної культури якої лишався і сам Мазепа, і зміцнена його зусиллями когорта нової знаті, котра багато в чому нагадує політичний народ Речі Посполитої – шляхту. Уже наприкінці XVII ст., тобто в часи Мазепи, нова старшинська еліта починає вперше відкрито підкреслювати свою пряму наступність щодо руської дореволюційної шляхти, шукаючи ліній споріднення і приймаючи на цій підставі шляхетські герби. У зв'язку з відзначеним у відповідному місці книги масовим покозаченням київсько-брацлавського регіону та переходом на бік повсталих частини шляхти Галичини й Волині зробити це було неважко, бо шляхетських родичів міг дійсно відшукати будь-хто. Тож дуже швидко нова знать починає гордовито прикрашати свої печатки гербами, поширеними серед польської, руської та литовської знаті.

Зміцнення привілейованого, відокремленого від простолюду стану йшло паралельно принциповим змінам у системі землеволодіння. Деякий час після Хмельниччини проблеми землі не існувало: обшари колишніх магнатських латифундій при невисокій заселеності Лівобережжя давали достатньо простору для започаткованої революцією форми землеволодіння, що звалася займанщиною. Так, ще в універсалі Брюховецького 1668 р. проголошувалось вільне кожному, де хто захоче, помешкання, причому земля, в яку була вкладена праця, автоматично ставала невідчужуваною власністю.

Селяни (посполиті) нарівні з козаками осідали на вільних землях, вважаючись підданими Війська Запорозького, тобто підлягаючи військовій адміністрації і сплачуючи певні податки (частково грішми, частково натурою, частково відробітком) на користь скарбу. При цьому селянська верства відрізнялася від козацької не обсягом прав, а характером обов'язків: хто мав потяг до військової служби і був достатньо заможним, щоб озброїтися і нести її, міг легко записатися у козаки, і навпаки – зубожілий козак вільно переходив до дешевших селянських повинностей.

Поруч з селянськими й козацькими шляхом освоєння займанщин на вільних землях витворювалися і більші, старшинські маєтки. Власник великої займанщини, підтвердженої гетьманом, отримував право закликати слободи, тобто оселяти на своїй території людей легких (як висловлюються тогочасні акти) – бездомних і неосілих, надаючи їм робочий інвентар і допомагаючи завести власне господарство. Завдяки війнам на Правобережжі і селянським втечам з Волині, Галичини та Південної Білорусі легких людей не бракувало. Вони охоче стікалися на старшинські слободи, отримуючи багаторічні (до 15 років) пільги. Але пільгові строки рано чи пізно закінчувалися, а це автоматично перетворювало слобожан на підданих землевласника.

Окреме явище у витворенні на Лівобережжі латифундій "нових багатих" склали так звані рангові маєтності, тобто землі державного скарбу, заселені посполитими, що призначалися на утримання певних посадових осіб. Ці володіння передавалися під фінансове забезпечення того чи іншого уряду (рангу) разом з селянами, які тут мешкали. Старшина досить швидко почала трактувати рангових посполитих як власних підданих. Це закорінювалося тим легше, що рангові маєтності стали надаватися відставним особам у якості винагороди за службу, а на поповнення рангового фонду приписували інші села, підпорядковані державному скарбу. І якщо до Мазепи гетьмани ще скупо користувалися таким засобом винагороди, то новий гетьман роздавав прибутки з рангових володінь надзвичайно широко, у тому числі вдовам і дітям старшини. Останні ж, за логікою нових соціальних практик, намагалися скористатися не тільки прибутками від маєтків, але й працею посполитих, переданих їм нібито у підданство.

Форми селянської залежності від землевласників тодішні документи визначають як звиклоє (звичне) послушенство. Ще в останній чверті XVII ст. воно зводилося, очевидно, до сезонних відробітків і продуктової данини. Проте на зламі