Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

Прозріння прийшло до мужичого сина запізно: йому на собі довелося спізнати, як далеко просунулася влада Москви над козацькими порядками. Обраного вільними голосами гетьмана судив не суд Війська Запорозького в Батурині, як велів би звичай. Немов царського холопа, його таємно, без відома й згоди полків вивезли до столиці, допитали із застосуванням тортур і засудили до страти. На лобному місці її було замінено вічним засланням; деякий час Дем'яна, його родину та кількох слуг, вивезених разом з ним, тримали в Тобольському острозі, а далі зарахували на московську козачу службу. Востаннє екс-гетьман згадується під 1688 р. у зв'язку з придушенням повстання бурятів. Наприкінці життя нібито постригся у ченці; помер на початку XVIII ст.

Позбувшись Многогрішного, старшина вислала царю проект нових виборчих статей. У ньому нащадки гордого Богдана просили, аби гетьману раз і назавжди було заборонено зноситися з чужоземними державами і політичними діячами, щоб його дії контролювалися військовим судом, і щоб козацька чернь надалі ніколи не брала участі у виборах. Цими пунктами і були доповнені нові – Конотопські – статті, в решті питань зіперті на текст попередніх, Глухівських. Остерігаючись несподіванок, старшина зібрала вузьку раду значних людей у Козацькій Діброві між Конотопом і Путивлем, причому не по українському, а по московському боці кордону. В оточенні стрільців Григорія Ромодановського згоди вдалося досягнути відразу, тим більше що кандидатура була наперед узгоджена. 27 червня 1672 р. гетьманом Лівобережної України став генеральний писар, один з донощиків на Многогрішного Іван Самойлович, син священика з Правобережжя. Самойловичу, людині розумній, а головне – надзвичайно гнучкій і дипломатичній, вдалося втримати булаву найдовше з-поміж тодішніх гетьманів – цілих 15 літ.

Турецька альтернатива Петра

Дорошенка

Доки в Лівобережній Україні проходили згадані переміни, Петро Дорошенко, зневірившись у можливостях самотужки подолати внутрішню анархію, що перетворювала на недосяжний міраж його задум стягнути, як він говорив, у єдиній Козацькій державі Князівство Руське, що мало за межу Перемишль, Ярослав, Львів, Галич, Володимир, кидає небезпечний жереб. У березні 1669 р. військова рада над р. Росавою під Корсунем у присутності султанських послів висловилася за те, щоб держати з турками дружбу. На чергову раду в липні цього самого року турецький посол привіз для Дорошенка санджаки (знаки протекції султана) – булаву, бунчук, корогву і кафтан, а також султанський нішам. У ньому султан оголошував, що приймає козаків у підданство.

Чутка про султанську протекцію, прокотившись по Україні, різко вдарила по популярності Дорошенка, який запродав Україну в турецьке ярмо. На цій хвилі моментально виринули аж два претенденти на булаву, причому обидва висунуті Січчю – Петро Суховій, який діяв на півдні Правобережжя, привернувши на свій бік чернь Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Паволоцького, Торговицького і Кальницького полків, а після падіння його популярності – обраний тими ж запорожцями 1669 р. уманський полковник Михайло Ханенко, людина пропольської орієнтації. Останній протримався на ефемерному гетьмануванні, ведучи затяжну боротьбу з Дорошенком, аж до 1674 р. За цей час війська обох правобережних гетьманів тричі сходилися у братовбивчих сутичках, де брат ішов на брата, а втрати загиблих рахувалися на тисячі.

Прийняття турецького протекторату логічно вело до польсько-турецької війни, як колись прийняття московського підданства Хмельницьким – до зіткнення між Москвою і Варшавою. Як і Богдан, Дорошенко нетерпляче вимагав від Стамбула активності, відтягуючи час дипломатичними переговорами. Увесь 1671 р. пройшов у сутичках з польськими відділами та загонами Ханенка, а восени дійшло до широких військових дій на Поділлі, де армія коронного гетьмана Яна Собеського здобула Брацлав, Могилів, Бар, Меджибіж, Вінницю. Однак ці події були тільки прелюдією до великої війни, що насувалася.

Наприкінці 1671 р. султан надіслав королю формальне оповіщення, що виступає війною на Лехістан для захисту вілаєту свого скривдженого васала Дорошенка і козацького народу. У червні 1672 р. понад 100-тисячна турецька армія, очолена самим султаном Мехмедом IV, перейшла Дунай; на марші до неї приєдналося 10-15-тисячне татарське військо, 6 тис. волохів та молдаван і 12-тисячний загін Дорошенка. 26 серпня після десятиденної облоги впав неприступний Кам'янець-Подільський, про який турки говорили, що цю фортецю збудував сам Аллах, а на початку вересня султан оточив Львів. Про серйозний опір думати не доводилося, і посли короля Міхала Вишневецького прибули в турецький табір просити миру. Він був підписаний 18 жовтня в Бучачі на ганебних для Речі Посполитої умовах: Поділля ставало власністю Туреччини, Дорошенкові передавалося Брацлавське і південна частина Київського воєводств, а султану мусила бути сплачена величезна контрибуція і надалі – чималі щорічні упоминки. Сейм не ратифікував цієї угоди, тож військові дії припинялися, але про закінчення війни ніхто й не думав.

Тріумф Туреччини виявився Пірровою перемогою для Дорошенка. Падіння Кам'янця, в якому турки обернули церкви й костьоли на мечеті, безчинства татарських роз'їздів, вивезення з Кам'янця та інших міст хлопчиків для яничарських шкіл викликали панічний жах у населення. Люди почали масово розбігатися з території гетьманської юрисдикції, і без того напівпорожньої. Безлюдніли цілі округи; навантажені нехитрим домашнім скарбом, женучи худобу тисячні валки біженців тяглися до Канева й Черкас, скупчуючись на переправах і прямуючи на лівий берег, де розселялися в полках або вирушали ще далі, на незайняті східні землі московської україни – Слобожанщину. Це вавілонське стовпотворіння сприймалося як кінець світу, і символом його ставав Дорошенко, який запродав Україну в турецьке ярмо. На довершення у січні 1674 р. на правий берег вступили полки лівобережного гетьмана Івана Самойловича і московська армія. Московсько-козацькі сили зіткнулися з Дорошенком та його спільниками – татарами й турками, проливаючи ріки крові у винищенні одне одного, а заразом і в приверненні лютими репресіями до послуху (не знати кому і як надовго) вкрай обезтямлене населення.

Тікаючи світ за очі з цього вогненного пекла, впродовж 1674–1675 рр. на Лівобережжя, Волинь і Галичину переселилися майже повністю Брацлавський та Уманський полки і практично цілком обезлюдніло Подніпров'я, почасти через спонтанну еміграцію, почасти внаслідок примусових переселень, організованих Самойловичем, котрий наказав масово виселяти тутешніх мешканців на лівий берег, аби позбавити Дорошенка підтримки в продовольстві й живій силі. Забігаючи трохи наперед, слід зазначити, що ця акція отримала масштабне продовження у 1678–1679 рр., коли за ініціативою Москви гетьманський уряд провів кілька операцій по остаточному знищенню вцілілих населених пунктів подніпровської смуги. їх жителів силоміць переселяли на Лівобережжя і Слобожанщину (в народі ці події отримали назву великого згону), а оселі