Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович

Радянське керівництво намагалося використовувати конституційні перетворення і як потужний козир у протидії сепаратистським рухам у СРСР, зокрема й українському націоналізму. У своєму виступі у Верховній Раді СРСР від 1 лютого 1944 р. нарком закордонних справ В. Молотов відверто наголошував, що децентралізація зовнішньополітичної діяльності є «новим кроком у вирішенні національного питання в СРСР». Зміни до Конституції УРСР супроводжувалися потужною пропагандистською кампанією. Лише в Харкові у зв’язку з цими подіями було проведено 662 мітинги, у яких узяло участь понад 170 000 осіб.

Ці зміни були також елементом загравання з українською радянською інтелігенцією, яка сприймала їх як безумовний крок на шляху розбудови української державності. Але ілюзії досить швидко розвіялися.

Нарком В. Герасименко весь час залишався фактично «весільним генералом». Згідно з Положенням про народні комісаріати оборони в союзних республіках, затвердженим у червні 1944 р., республіканські наркомати не мали права керувати військами, розташованими на їхній території. Функції наркоматів дублювали діяльність народного комісаріату оборони СРСР, однак останній мав реальну владу. В. Герасименко, який спочатку щиро повірив у власну роль, неодноразово звертався до вищого державного керівництва з клопотаннями переглянути компетенцію свого відомства. Пошуки правди завершилися восени 1945 р. переведенням генерала на посаду заступника командувача Прибалтійським військовим округом із військово-навчальних закладів. Справи наркомату оборони УРСР здали в архів, хоча формально відомство проіснувало до ухвалення нової радянської конституції в 1977 р.

Завершення війни призвело до згортання лібералізації в національному питанні. Українська інтелігенція була вкотре звинувачена в проявах «буржуазного націоналізму». Сталінізм зміцнів та повернувся на свої звичні рейки тотального контролю й придушення інакодумства.

Поразка Японії — фінальний акорд Другої Світової Війни

(Яна Примаченко)

Вступ СРСР у війну з Японією

Ненадійність пакту про нейтралітет між СРСР та Японією, укладеного ще 13 квітня 1941 р., змушувала Радянський Союз тримати на Далекому Сході 40 дивізій протягом усієї Другої світової війни. Майже стільки США та Великобританія разом використовували на Тихоокеанському театрі бойових дій. Така обережність Радянського Союзу була небезпідставною. Японське військове керівництво мало спеціальний план нападу на СРСР, відомий як «Кантокуен» («Спеціальні маневри Квантунської армії»). Вичікуючи зручного моменту для нападу, японське командування кілька разів вдавалося до корекції цього плану.

На початку літа 1945 р. японці різко активізували свою діяльність на кордоні із СРСР. Це виразно свідчило про підготовку до війни з Радянським Союзом. Японське військове командування в Маньчжурії та Кореї оголосило загальну мобілізацію всього чоловічого населення віком від 19 до 40 років, сформувало добровольчі загони польової жандармерії, підпорядкувало залізниці військовому керівництву, створило головний штаб BMC, штаб командувача ВПС та два штаби головнокомандувачів сухопутних сил. У результаті цих заходів було мобілізовано близько 20 000 000 осіб. Однак перспективи війни на два фронти не тішили японське керівництво, яке намагалося врегулювати відносини із СРСР дипломатичним шляхом. Але Радянський Союз уже був зв’язаний міжнародними зобов’язаннями перед союзниками.

Під час Кримської конференції одним із пунктів порядку денного була участь СРСР у війні з Японією. Й. Сталін пообіцяв долучитися до бойових дій на Далекому Сході через 2—3 місяці після завершення війни в Європі, але висунув вимоги, згідно з якими СРСР мав отримати колишні володіння й права Російської імперії, втрачені ще під час російсько-японської війни 1904—1905 рр. Ішлося про повернення військово-морської бази в Порт-Артурі (нині м. Люйшунь) і Південного Сахаліну та включення до складу Радянського Союзу Курильських островів. Окрім того, СРСР вимагав контролю над китайською Чанчуньською залізницею та збереження свого впливу в Монгольській Народній Республіці.

У липні 1945 р. японське керівництво на чолі з прем’єр-міністром К. Судзукі відкинуло умови Потсдамської декларації про припинення військових дій і капітуляцію. Виконуючи взяті на себе перед союзниками зобов’язання, СРСР 8 серпня 1945 р. оголосив війну імператорській Японії.

Українці в радянсько-японській війні

Головною ударною силою японців у Маньчжурії та Кореї було Квантунське угруповання загальною чисельністю понад 1000 000 осіб. До його складу входили власне Квантунська армія (750 000), армія Маньчжоуго[51] (118 000), війська внутрішньої Монголії (112 000), війська в Кореї (210 000) та на території Південного Сахаліну й Курилів (20 000 осіб). Вони об’єднувалися в 1-й, 3-й і 17-й фронти, 7 польових і 2 повітряні дивізії. Окрім того, була створена Сунгарійська річкова флотилія. Японський флот мав на озброєнні близько 3300 кораблів, зокрема 19 ескадронних міноносців і 38 підводних човнів.

Театр бойових дій охоплював величезну територію площею 1 500 000 км2, а район морських операцій Тихоокеанського флоту простягався на 75 000 км. Надзвичайно несприятливим був рельєф місцевості, представлений гірськими хребтами (Великий Хінган — на заході, Ільхурі-Амлін і Малий Хінган — на півночі, Східно-Маньчжурська гірська система — на сході) та широкими повноводними річками (Амур, Аргунь, Уссурі), які перекривали всі шляхи з Монголії, Забайкалля, Приамур’я та Примор’я до центральних районів Маньчжурії. Важкими були й кліматичні умови.

Окрім того, японці облаштували глибоко ешелоновану лінію оборони, що складалася із 17 укріплених районів: 8 розташовувалися на приморському, 3 — на забайкальському й 6 — на приамурському напрямку. До складу цих районів входило близько 45 000 різноманітних довгострокових захисних споруд.

Для загального керівництва військовими операціями проти Японії було створено Головне командування Радянських військ на Далекому Сході на чолі з маршалом О. Василевським. Одночасно було сформовано три фронти: Забайкальський (командувач — маршал Р. Малиновський), 1-й Далекосхідний (командувач — маршал К. Мерецков) і 2-й Далекосхідний (командувач — генерал М. Пуркаєв). До морських операцій був залучений Тихоокеанський флот (командувач — адмірал І. Юмашев) і Червонопрапорна амурська флотилія (командувач — адмірал М. Антонов). Загальна чисельність далекосхідної групи радянських військ становила 1 750 000 особового складу, 30 000 гармат і мінометів, понад 5000 танків і САУ та стільки ж літаків. СРСР мав кількісну перевагу над Японією як у живій силі, так і в озброєнні (у гарматах, мінометах і танках — у 5 разів, у літаках — у 2 рази). До складу трьох фронтів були залучені з’єднання, перекинуті з європейського театру бойових дій, які мали відповідний досвід у подоланні глибокої оброни ворога за умов складного рельєфу.

Згідно зі стратегічним задумом радянського військового командування, наступ на японські позиції повинні були вести одночасно з двох протилежних напрямків. Ударне угруповання Забайкальського фронту мало наступати із заходу