Московство - Павло Штепа

На кожні 100 тисяч населення випускали книжок у 1960 році: Швеція — 82 назви, Австрія — 59, Німеччина — 52, СРСР — 28, Україна — 10.

Московщина пильнує, аби не існувало українських перекладачів з чужих мов. Українські переклади європейських письменників — переважно переклади з московського перекладу. Переклади 1960 року на 87 мов народів СРСР: з московської 5329 назв, а з української — 214 назви (з них 158 на московську)[427]. Український переклад навіть «Краткого курса истории ВКП(б)» не видавали аж до 1938 року.

Ми вже згадували, що ніхто в СРСР не має права видавати шкільні підручники без дозволу Академії педагогічних наук у Москві. У середніх школах УРСР переважна більшість підручників — переклади з московських, у вузах їх не треба й перекладати, бо ж мова викладання — московська. Навіть залякані українці не витримують і пишуть: «Своїх малят ми вже з першого ж класу вчимо рідної мови на матеріялі … перекладів. Перекладні твори займають найбільшу частину наших читанок. Наприклад, там українських народних казок дві, українських народних пісень — одна, творів української літератури — 15, перекладів з московської мови — 52. За 4 роки учні початкових класів читають приблизно 250 перекладів з московської мови і 60 українських казок, творів українських класиків. А в старших класах вчать дітей московських кальок, неоковирної мови, канцеляризмів тощо. Граматична неписьменність — на кожній сторінці учнівських творів. Не дивно, бо читанки рясніють мовними помилками, неохайностями стилю, жахливо спартаченою українською мовою. Такі читанки викликають у малят відразу і нехіть до української мови»[428]. «Дитвидав» видав 1960 р. 262 дитячі книжки, а серед них перекладів з мови московської — 177[429]. Певна річ, в усіх московських книжках, перекладених українською (якомога змосковщеною), вихваляється все московське і паплюжиться все українське. Не видавати цілковито підручників українською — несила. Тож друкують (в Україні) московські 100-тисячним накладом, а їхні українські переклади — 5-тисячним. Видають в Україні і переклади московською мовою українських письменників 100-тисячними накладами, а їх же українською мовою — 5-тисячним, як, скажімо, твори М. Коцюбинського[430]. Крім виданих в Україні московських підручників, ще привозять їх з Московщини щороку 12 мільйонів примірників[431]. Року 1966 видано в УРСР загальноосвітніх підручників 34,1 мільйона (московських і українських), а з Московщини привезено москвомовних 15,5 мільйона примірників[432]. Міністерство освіти УРСР розсилає школам списки книжок, що їх мусять прочитати школярі. Твори україномовних письменників міністерство наказує читати в московському перекладі[433].

Шкіл в УРСР 1962 року було 40600, у них 7300 тисяч учнів. У середніх загальних школах навчалося 3,5 мільйона, у фахових — 455 тисяч, у вузах — 526 тисяч[434]. Обов’язкової для україномовних середніх шкіл «Історії української літературної мови» видали 10 тисяч примірників — одну на чотири школи. Київська школа № 20 має 16 тисяч книжок у своїй бібліотеці. З них українською лише 480. У школі № 116 є 6136 книжок, з них українською мовою — 197[435]. У школі № 178 є 323 книжки, з них україномовних — 14. У школі № 118 — жодної україномовної. Школа № 47 має лише одну книжку В. Сосюри, та й та в перекладі московською мовою[436]. Це в столиці.

Жодна людина, жодна установа в СРСР не має права сама видати жодної книжки, навіть дозволеної цензурою. Керівництво всім книговиданням зосереджено в Москві, вона визначає що, скільки, де видавати[437]. Зрозуміло, чому Харківський університет не видав 1965 року жодного підручника українською мовою, а Київський педагогічний інститут видав 205 московською і 31 українською. З усіх підручників для технікумів СРСР видано: у РРФСР 94,5%, а в УРСР — 2,9%, та й ті московською мовою[438].

В УРСР є 5500 шкіл з московською мовою навчання. В середніх школах з українською мовою навчання на цю мову й літературу виділено 2046 годин, а на московську — 1365[439]. Московська мова є обов’язковою в УСІХ школах України, а українська не обов’язкова в жодній москвомовній. Та й в україномовних учителі-москвини викладають своєю мовою, бо не знають і не хочуть вчити української.

З 19 дитячих журналів в Україні лише три україномовні. Та й з них два («Барвінок» і «Піонерія») дублюються московською.

Як московщаться українські міста, видно з таких цифр. З усіх учнів до москвомовних шкіл ходило в: Донецьку — 99%, Харкові — 95%, Луганську — 93%, Одесі — 92%, Дніпропетровську — 82%, Запоріжжі — 73%, Києві — 73%, Вінниці — 67%, Житомирі — 61%, Станіславові — 60%, Сумах — 58%, Хмельницькому — 57%. У Чернівцях 36 москвомовних і 4 україномовних школи. У Коломиї є дві середні школи і обидві москвомовні. У Львові україномовних шкіл — 56, а москвомовних 29[440].

За московською статистикою українці становили в 1960 році 76,8% населення УРСР, а москвини 16,9%. Але у вузах УРСР студентів-українців було 62,5%, а москвинів — 30%[441], тобто кожні 10 тисяч москвинів в Україні мали у вузах 177 дітей, а кожні 10 тисяч українців — лише 81[442]. Року 1960 серед науковців УРСР українці становили лише 48,3%. З усіх науковців-українців працювали в Україні лише 63,6%[443].

Наукові звання затверджує імперське міністерство освіти. Всі москвини СРСР змушені писати дисертації московською мовою. У Львівському університеті було написано за 1944–1960 роки 365 дисертацій. З них 312 (85,5%) — мовою московською. В 1960 р. в Україні було написано дисертацій українською мовою лише одинадцять; в 1966 р. в Києві написано 25 дисертацій — усі московською мовою[444]. З 90 дисертацій на історичні теми, поданих до Москви, лише 12 — з України, а з них половину написали москвини[445].

Сучасна Московщина пригадала ще один старий спосіб боротися з українською мовою. Петро І наклав 1724 року 1 тисячу рублів штрафу на друкарню Києво-Печерської Лаври за те, що надрукувала «Тріодь» «противно печатанным в московской типографии». Міністр П. Валуєв наказав 1876 р. друкувати «без никаких отступлений от российского правописания» навіть історичні документи, писані стародавньою українською мовою. Український правопис помосковщено 1923 р., вдруге — 1928 р. (затверджений М. Скрипником), втретє — 1934 р. (затверджений А. Хвилею-Мусульбасом),