Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Протиріччя між незамінністю ООН з одного боку та її політичною й бюрократично-організаційною слабкістю з іншого за шістдесят років по її заснуванні щонайвиразніше виявило значну потребу реформування організації. Це повинна бути реформа, яка оновлює політику організації, її методи та інститути, і перш за все посилює її здатність до легітимації, коли ООН прагне дати раду зі своїм основним політичним завданням у світі глобалізації — зберегти мир у всьому світі. Під заголовком «Більш ефективна Організація Об'єднаних Націй у XXI столітті» впливова робоча група у своїй доповіді секретарю систематизувала основну частину потреб у реформуванні, а саме інституційні реформи: «У задумі її засновників Організація Об'єднаних Націй — це не утопічна ідея. Радше вони уявляли функціональну систему колективної безпеки. [...] Працюючи у групі високого рівня з відповіді на загрози, виклики та зміни ми увесь час тримали в полі зору інституційні вади, що їх приховують нинішні заходи у відповідь на загрози. Слід терміново розв'язати такі проблеми: Генеральна Асамблея втратила життєздатність; і часто їй не вдасться ефективно й цілеспрямовано порадити собі з найактуальнішими питаннями. Рада Безпеки має відігравати активну роль у майбутньому. Щоб так було, тим, хто у фінансовому, військовому і дипломатичному плані робить найбільший внесок в Організацію Об'єднаних Націй, слід активніше долучатися до прийняття рішень, а ті, хто бере участь у прийнятті рішень, мають робити більший внесок у Організацію Об'єднаних Націй. Раді Безпеки потрібні більша вірогідність, легітимність і репрезентативність, аби задовольнити всі вимоги, які ми до неї ставимо. Існує значна інституційна прогалина у вирішенні проблем, коли йдеться про надто обтяжені ними країни і ті країни, які пережили конфлікт. Ці країни часто-густо потерпають від браку уваги, політичного керівництва і ресурсів. Рада Безпеки не вичерпала повністю потенційних вигод од співпраці з регіональними та субрегіональними організаціями. Їй потрібні нові організаційні механізми, аби дати собі раду з економічними і соціальними загрозами міжнародній безпеці. Організація з прав людини потерпає від дефіциту легітимності, який в цілому робить непевною репутацію Організації Об'єднаних Націй. Секретаріат потребує вищого професіоналізму й кращої організації, з тим, аби він міг діяти значно збалансованіше»[247]. Крім того, в доповіді містяться пропозиції щодо «нового консенсусу з питань безпеки», щодо «колективної безпеки і проблеми запобігання» і, нарешті, щодо «колективної безпеки і застосування сили».
Державна система XXI століття і надалі у глобальному плані опиратиметься на два стовпи: світову державу США і світову організацію ООН. Відносини між двома дійовими особами аж ніяк не позбавлені проблем, адже ООН дуже часто гальмує або навіть перебиває Сполучені Штати у їхній ролі світової держави і вирішального чинника світового ладу. При цьому якраз США як світова держава залежать від легітимності сил ООН більше, ніж будь-яка інша держава, бо Сполучені Штати через свою здатність до всесвітньої проекції сили занадто часто зобов'язані діяти. Роблять вони це, виходячи як з їхніх національних інтересів, так і з інтересів глобальної безпеки[248]. Тим не менше, з цієї подвійної ролі США, що з одного боку виступають національною державою, а з іншого правлять за гаранта глобального ладу, в національних та глобальних (або регіональних) інтересах виростає проблема легітимності, яку, щоб розв'язати найлегше, Сполучені Штати мали б тягнути один гуж із реформованою Організацією Об'єднаних Націй. У цьому сенсі Сполучені Штати, певно, більше за інших мали б перейматися реформуванням цієї всесвітньої організації. Системі ООН потрібна світова держава США, і навпаки, тим-то тривале протистояння шкодить інтересам як однієї, так і іншої сторони. Історично склалося так, що Організація Об'єднаних Націй та ідея колективної безпеки, яка прийшла на зміну старому європейському балансу сил, — це діти Америки, її політичної традиції, її утопії свободи, ліберального оптимізму і віри в закон[249]. Невипадково Статут Організації Об'єднаних Націй починається фразою, що дуже нагадує перше речення Конституції США: «We the peoples of the United Nations...» («Ми, народи Об'єднаних Націй...»)[250]. Тим важливіше в інтересах Організації Об'єднаних Націй, Сполучених Штатів, Європи і всього міжнародного співтовариства було б скористатися реформою ООН, аби подолати конфронтацію між світовою державою та світовою організацією.
Залишаються ще два важливих питання, від яких не повинна ухилятися суперечка щодо реформування ООН. Першим з них є питання про те, як бути всесвітній організації з тим, що чимало держав-членів у своїй внутрішній будові і в своїй політиці стоять у більш-менш сильному противенстві до Статуту, різних конвенцій, норм міжнародного права та прав людини. І друге: що буде, коли система ООН знову виявиться недієздатною, опинившись перед небезпечним викликом або загрозою геноциду, залежна від національних інтересів провідних країн, які стають їй на перешкоді? Чи не приховується тут джерело легітимності, а отже ослаблення Організації Об'єднаних Націй? На останнє питання слід дати виразну ствердну відповідь. Коли Рада Безпеки під час косовської кризи була заблокована і тому не могла діяти, НАТО все одно наважилося на військове втручання, бо, по-перше всі, справді всі дипломатичні заходи вичерпані і велику гуманітарну катастрофу можна було відвернути тільки