Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
З одного боку Роберт Купер слушно вказав на те, що «закінчення Холодної війни відкинуло світ назад, у 1945-ий рік. У той час, як установи, що постали внаслідок — або на тлі — холодної війни, як-от НАТО і Європейський Союз, мають такий вигляд, наче їм потрібне радикальне оновлення, Організація Об'єднаних Націй була заснована ще до холодної війни, тому могла стати установою, що функціонувала б після неї. До певного моменту так воно і мало бути. Наразі Організація Об'єднаних Націй активніша, ніж за часів холодної війни. [...] А проте Організація Об'єднаних Націй активно долучається до миротворчої і гуманітарної діяльності на правах організації колективної безпеки»[240]. З іншого боку в своєму аналізі ООН Купер, однак, ступає в слід класичного поняття безпеки, в основі якого лежать баланс і значно більша гегемоніальна могутність.
Він доходить висновку, що така система колективної безпеки, що як ідея стоїть за Лігою Націй, а також за ООН, і в якій міжнародне співтовариство накидає міжнародне право державі, що порушує правила, ще ніколи не діяла — причому як у тридцяті роки, коли спалахнула Абіссінська криза[241], так і нині. Фактично колективну безпеку і в наші дні забезпечує поєднання двох давніших ідей, а саме: стійкість через баланс і стабільність через гегемонію[242].
Нині це означало ставити до системи Організації Об'єднаних Націй надмірні вимоги, якби від всесвітньої організації вимагалося гарантування класичної безпеки за допомогою примусових засобів, яких у неї нема і не буде в майбутньому. Ці примусові засоби і далі зосереджені в руках найпотужніших держав, а також їхніх коаліцій. Натомість цікаве питання, наскільки інтереси цих держав у XXI столітті дедалі більше потребуватимуть легітимності ООН, отже, наскільки розширена, трансформаційна й кооперативна концепція безпеки не обмежуватиме системою ООН національний інтерес великих держав. Світ між 1945-2005 рр. різко змінився, і взаємозалежність найсильніших і найслабших суттєво зросла. Безпеку вже не випадає адекватно визначати самим стратегічним потенціалом, і військовою могутністю; отут якраз і починаються завдання Організації Об'єднаних Націй та системи колективної безпеки в XXI столітті. З цього погляду ООН — вже не організація, що виникла ще до холодної війни, проте вона невідкладно потребує реформування, щоб віддати належне викликам XXI століття. Після доби деколонізації, після закінчення конфлікту «Схід-Захід» і зі вступом у часи глобалізації вона потребує фундаментального припасування всесвітньої організації до цієї нової ери, а її конкретні проблеми, надто класична концепція суверенітету по страшному досвіду Руанди й Косова дедалі