Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан

7. Лист Каманіна М. П. до Музею історії Корсунь-Шевченківської битви, березень 1971 р. // НА КШДІКЗ.

8. Лист Музею історії Корсунь-Шевченківської битви до Каманіна М.П., липень 1973 р. // НА КШДІКЗ.

9. Лист Сєрова Д. Ф. до Музею історії Корсунь-Шевченківської битви, 8 липня 1985 р. // НА КШДІКЗ.

10. Малий енциклопедичний словник Корсунщини: В двох томах. — Корсунь-Шевченківський, 2004. — Т. 2.

11. Моренко Л. Космонавти у Заповіднику // Надросся. — 2004. — З липня.

12. Романов А. П., Лебедев Л. А., Лукьянов Б. Б. Сыны голубой планеты. — М.: Издательство политической литературы, 1981.

13. Центральний архів Міністерства оборони Російської Федерації (далі — ЦАМО РФ). — Ф. 2 ПА. — Оп. 4196. — Спр. 62.

14. ЦАМО РФ. — Ф. 2 ПА. — Оп. 4196. — Спр. 65.

15. ЦАМО РФ. — Ф. 2 ПА. — Оп. 4196. — Спр. 69.

21. Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. — Д-4577.

22. Фонди Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. — 3-10.

23. Шарова Г. Наш гість — космонавт // Ленінським шляхом. — 1982. — 28 жовтня.

Багато сторінок Корсунь-Шевченківської наступальної операції 1944 року потребують подальшого дослідження. До їх числа належить і тема вручення ультиматуму про капітуляцію оточеним німецьким військам.

На сьогодні в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику (далі — Заповідник) основною джерельною базою з вивчення цього питання є бойові донесення частин і з’єднань Червоної армії періоду Корсунь-Шевченківської операції, спогади парламентерів та місцевих жителів, публікації в науково-популярних виданнях та періодичній пресі. Однак названі джерела носять фрагментарний характер і не відтворюють цілісну картину події.

Наявні джерела підтверджують, що рішення командування Червоної армії про вручення ультиматуму керівництву оточеного німецького угруповання було своєчасним і виправданим. На той час війська противника були вже повністю оточені в районі Корсуня-Шевченківського. Їх становище було безнадійним. Це підтверджують і німецькі документи. Зокрема, в донесенні від 7 лютого 1944 року записано: «Дорога від Городища до Корсуня, звідки планувався останній прорив, була забита гігантськими колонами... Будь-яке пересування стало неможливим... Все повторювалось, як у Сталінграді...» [17, 19-20]. Тому, щоб уникнути марного кровопролиття та врятувати життя тисячам воїнів обох воюючих сторін, Ставка Верховного Головнокомандування прийняла рішення про вручення ультиматуму. Вся підготовча робота щодо виконання цієї важливої дипломатичної місії була покладена на начальника розвідувального відділу штабу 1 Українського фронту генерал-майора І. В. Виноградова та начальника політуправління фронту генерал-майора С. С. Шатілова [16, 85]. 6 лютого 1944 року проект ультиматуму затвердила Військова рада 1 Українського фронту. Деякі поправки до тексту вніс Верховний Головнокомандуючий Червоної армії Й. В. Сталін. Він же і визначив дату його вручення оточеному ворогу — 8 лютого [12]. Ультиматум підписали Представник Ставки Верховного Головнокомандування Маршал Радянського Союзу П К. Жуков, командуючий 1 Українським фронтом генерал армії М. Ф. Ватутін та командуючий 2 Українським фронтом генерал армії І. С. Конєв [18].

У документі чітко характеризувалася обстановка, що склалася на фронті, підкреслювалося безнадійне становище оточених військ. Умови ультиматуму передбачали негайне припинення бойових дій, передачу радянській стороні всього особового складу, зброї, бойового спорядження, транспортних засобів тощо. Водночас командування Червоної армії гарантувало всім офіцерам і солдатам, які припинять опір, життя і безпеку, а після закінчення війни — повернення в Німеччину чи в іншу країну за бажанням військовополонених. Крім того, у всього особового складу зберігалась військова форма, холодна зброя, знаки розрізнення і нагороди, хворим і пораненим гарантувалася медична допомога. Були розроблені заходи, що передбачали в разі капітуляції забезпечення німецьких військовополонених харчуванням, медичним обслуговуванням як по шляху їх пересування, так і в таборі, що мав бути створений під Києвом. Командування 27 армії, на ділянці якої парламентери мали перейти лінію фронту, одержало завдання тримати війська в повній бойовій готовності, підібрати зручну для переходу ділянку місцевості, попередити противника про час і місце переходу тощо [4, 24]. Відповідь командування оточених німецьких військ мало передати до 11 години ранку 9 лютого за московським часом у письмовій формі через особистих представників, яким належало їхати легковою машиною з білим прапором дорогою від Стеблева на Хирівку (нині — село Заріччя Корсунь-Шевченківського району). На околиці Хирівки німецьких представників мав зустріти уповноважений офіцер Червоної армії [18].

Водночас Військова рада 1 Українського фронту займалася підбором парламентерської групи. Потрібні були грамотні і надійні офіцери. Командування штабу фронту зупинило свій вибір на кандидатурі підполковника А. П. Савельева як керівника групи парламентерів.

Декілька поколінь працівників Заповідника працювали над збором матеріалів про цю непересічну особистість. На сьогодні зібрано значну колекцію, що налічує 57 предметів музейного значення, з них 35 — взяті на державний облік. Всі матеріали надійшли від Аркадія Прохоровича та його доньки Світлани Аркадіївни. Більша частина з них — фото та особисті речі парламентера: шапка, кітель, польова сумка, погони, бритва та інше [20]. Значну частину колекції складають його живописні твори та інструменти: пензлики, стеки [19].