Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька - Данило Борисович Яневський
Проголосивши крайовий уряд, ініціатори акції, нарешті, опам'яталися. Річ у тім, що у Варшаві від 1920 р. існував уряд Української Народної Республіки, визнаний де-факто Польською державою – союзницею Великої Британії та Франції. УНР після вбивства Петлюри очолив його найближчий соратник, президент УНР в екзилі Андрій Левицький.
Якщо подивитись на декларацію 30 червня з формальної точки зору, то стає цілком очевидним: проголосивши відновлення Української держави в руслі Брестської мирної угоди 1918 p., «бандерівці» тим самим нібито визнали уряд УНР урядом всієї України, а уряд Стецька – лише крайовим органом західних її областей. Іншими словами, в українському емігрантському політичному середовищі (та й не тільки в ньому) могло скластися враження, що «уряд» Стецька є лише «крайовим представництвом» «уряду» Левицького. Сам Стецько то ясно розумів: «Українська держава була визнана Німеччиною вже у мирному договорі в Бересті-Литовсько-му 8 лютого 1918 р., тому у Львівському акті з погляду міжнародного права йшлося лише про відновлення раніше існуючого стану», – визнавав він.
Акт відновлення Української держави 30 червня 1941 р. = відновленню УНР доби М. Грушевського та Української Держави доби гетьмана Павла СкоропадськогоІншими словами, Стецько визнав: Акт 30 червня означав не що інше, як відновлення або УНР (президент в екзилі Андрій Левицький), або Української Держави, голова якої гетьман Павло Скоропадський був живий-здоровий і жив у Берліні!
Я. Стецько дієКолізію треба було якось розв’язати. Рішення знайшли таке: 3 липня «бандерівці» віртуально скликають віртуальне засідання віртуального Крайового Правління Стецька, на якому ухвалюють перший його документ «Постанова. Ч.1» такого змісту: «…я (тобто Стецько персонально, а не «уряд» як колегіальний орган управління. – Д. Я.) вирішив, як голова Краєвого правління Західних Областей України, перетворити з сьогоднішнім днем Краєве правління Західних Областей України в Українське державне правління, себто в тимчасовий Уряд Української держави – і піддати своє рішення під апробату українського народу на Всенародних зборах міст і сіл, як теж під опінію тих місцевих управлінь і громадських установ, які творились би не з безпосереднього почину Українського державного правління, а методом знизу».[211]
Одного дня після цього Стецько підписує листа Андрієві Левицькому,[212] в якому інформує про створення вже не крайового, а «Українського Уряду у Львові» та «висловлює надію», що Левицький «видасть відручне письмо, яким визнає Український Уряд у Львові і тим способом нитка української традиції знайде своє природне продовження в новому фактичному політичному стані на Україні». На завершення листа Стецько прямо пропонує адресатові політичного хабаря за таке визнання: «Ми притягнули вже й готові притягнути до співпраці й надовиле всіх українців – без огляду на їх політичні переконання. Будуймо спільну Суверенну Соборну від нікого не залежну Українську Державу», – такими словами завершує Стецько свого листа. І підписує його так: «ЗА УКРАЇНСЬКЕ ДЕРЖАВНЕ ПРАВЛІННЯ Ярослав Стецько, голова».[213]
Що далі, то більше.
7 липня, все ще перебуваючи у Львові, Стецько підписує заяву, в якій повідомляє «міністерство закордонних справ у місті Берліні», що він, Стецько, як «заступник вождя ОУН – Степана Бандери і як голова Українського уряду», буде й надалі «діяти не інакше, як у повній гармонії із моїм національним обов'язком і не може відмовитися від започаткованої діяльності». З іншого боку, – підкреслює він, – «я не хочу ані затьмарювати потрібні українському народові дружні зв'язки, ані послаблювати допомогу Великонімеччині проти Москви і тому пропоную з висловленою повагою мої послуги».[214] 15 липня, під час допиту в Берліні, Стецько підтверджує: ніхто його головою уряду не обирав, натомість «провідник ОУН призначив мене керівником уряду».[215] В контексті цього твердження Стецька відразу зауважимо: він знову підмінює поняття. Адже голова ПУН Андрій Мельник ніколи такого не робив, а Бандера керівником ОУН ніколи не був. Претендував хіба на звання голови «Революційного проводу» ОУН.
Між цими двома свідченнями Стецька сталася ще одна примітна подія. 9 липня на 21 годину, коли «голова уряду» автом їхав до сестри, яка мешкала на вул. Войтіха, 9, на його життя було здійснено замах. Невідомий зробив чотири постріли, в жертву не влучив, але поранив шофера. Заходи української та німецької поліції щодо розшуків невідомого стрільця позитивних результатів не дали.[216]
Ідемо далі. В червні 1986 p. y часописі «Гомін України» Стецько сформулював діаметрально протилежну точку зору, в якій керівній ролі Бандери місця вже не знайшлося: «Я гордий за те, – писав він, – що мав честь