Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік

суспільства, може здатися, що такі методи працюють виключно в одному напрямку і направлені проти тих, хто намагається піднятися соціальною драбиною. Але схожі способи викриття сторонніх існують у кожній групі, і працівників, і футболістів, і навіть прихильників коміксів, наприклад. Усі вони скептично ставляться до новачків, які намагаються пробитися на підозрілих підставах. Усе: від мовлення до татуювань та релігійних звичаїв, може слугувати доказом належності до певної групи, головне, аби ошуканцям важче було їх підробити.

Хоча всі групи мають свої культурні коди, не всі групи однаково привабливі. А тому бажання потрапити в престижну чи менш престижну групу буде тлумачитися по-різному. Класичний приклад – новоспечені багатії, над якими насміхаються і багаті, і представники культурної еліти, адже вони мають статки, та не володіють кодами групової належності. І навпаки, політиків часто звинувачують у снобізмі, коли вони намагаються бути ближче до народу. Різниця тут у тому, що ті, хто звинувачує політиків у блефі, навряд чи вірять у їхнє щире бажання приєднатися до нижчих класів. А у випадку новоспечених багатіїв саме їхнє неприховане прагнення належності до вищого суспільства робить їх мішенню для насмішок і критики. Інша відмінність полягає в тому, що механізми, які запобігають проникненню шахраїв у вище суспільство, часто сприймаються як стратегії чи змова. І аристократичні клуби, і кримінальні угруповання мають свої таємні ритуали рукостискання, проте ексклюзивність жестів аристократів викликає більше дратування, ніж манери бандитів.

У 2011 році вчені Джошуа Фрідман та Ден Юрафскі провели дослідження того, як американські бренди картопляних чипсів позиціонують свою продукцію на різних сегментах ринку, і виявили певні закономірності. І дешеві, і дорогі чипси претендують на автентичність, але по-різному. Снеки для робочого класу подають як «традиційні». Їх асоціюють зі сімейними рецептами та пейзажами країни походження. Дорогі чипси, навпаки, позиціонують «натуральними», без домішок та хімікатів. Крім того, найдорожчі бренди зазвичай вирізняються тим, чим вони не є, на що вказує часте вживання слів, таких як «не» та «ніколи», а також розмитими порівняннями, на кшталт «менше жиру» та «найкраща картопля». Це відповідає думці соціолога П’єра Бурдьє, що смак є показником класу. Він вважає, що люди ідентифікують себе за допомогою відмінностей, а це означає, що всі ознаки статусу отримують сенс лише тоді, коли вони не відповідають смаку тієї категорії, до якої людина не хоче належати.

Концепція суспільства, де все, починаючи від мови і снеків, стосується лише позиціонування та представлення себе тим, ким ти не є, виглядає привабливо, бо дає змогу «викривати» людей і показувати їхні «справжні» наміри. Бурдьє, ймовірно, зробив найбільше для поширення такого аналізу. У популяризованій версії його концепції відмінностей наші смаки пов’язані із суспільним становищем. Наприклад, заможні та висококультурні стверджують, що їм подобається класична музика, лише для того, аби продемонструвати свою заможність. От тільки неправильно говорити, що їм щось «подобається», бо вони не зробили свідомого вибору, щоб їм щось сподобалося. Вони лише сліпо наслідують вподобання людей рівного своєму класу, тож їм подобається те, що здається природним, а «природне» диктується системою. З точки зору Бурдьє, може скластися враження, що будь-який смак існує лише для того, щоб показати належність до певної групи та відмежуватися від інших. Однак вважати, що нікому «насправді» не подобається музика, мистецтво чи автомобілі певного типу, доволі цинічно. У такому світі всі стають фальшивими, і ніхто не є справжнім, знають вони про це чи ні.

Гіпстерська культура початку ХХІ століття постійно отримувала такі закиди: трендсетери перейняли старі сигнали нижчої культури: татуювання, вуса, золоті годинники Casio та любов до бекону, і на основі них побудували нову культуру, так само як і основоположники романтизму свого часу зробили фолк-музику розвагою для еліти. Вульгарна сутність бейсболок, на думку Пола Фассела, в переосмисленні гіпстерів супроводжувалась неабиякою іронією, і саме ця самоіронія ускладнювала роботу їх критикам. Маркери статусу не лише втратили їхню матеріальну та культурну цінність, вони отримали вторинну цінність, що в даному випадку характеризувалася, навпаки, дешевизною, а трендсетери могли керувати нею на власний розсуд. Культура гіпстерів була надзвичайно самосвідомою, сповненою іронічних та самоіронічних висловлювань про моду минулого. Вона породила футболки з текстами на кшталт «я любив осінь ще цієї весни» або «я ненавидів гіпстерів ще до того, як це стало мейнстрімом».

Поколінню прихильників ідей Бурдьє судилося постійно вдаватися до самоаналізу. Андреа Гейльсков, яка поселилася у лісі, добрий цьому приклад:

Так, ми, безумовно, є частиною «руху за автентичність». Це може мене дещо бісити – адже ми хотіли втекти подалі від усього цього... Тенденції, яких ми дотримуємось, покликані надавати життю сенсу. Я багато працювала з поняттям автентичності, і коли була коучем, і коли викладала в університеті. Я добре розумію, як смішно та фальшиво ця нова мода на автентичність може виглядати збоку. Вона просто перетворюється в нову форму споживання, у привабливий спосіб життя, який можна купити, щоб справляти більш приємне враження.

У сцені з документального фільму «Соціологія як бойове мистецтво» (Sociology is a Martial Art), присвяченому Бурдьє, вченого впізнає перехожа і каже йому, що його робота змінила її життя. «Я думала, що я вільна, але вільною не була», – говорить вона, усміхаючись. Озброївшись думками Бурдьє чи Веблена, ми можемо і себе, і будь-кого іншого звинуватити, що джаз нам подобається тільки тому, що ми виросли в освіченому середньому класі білих, або що кататися на лижах манівцями хтось звик лише через те, що належить до норвезької еліти, представники якої всіма діями повинні сигналізувати, що вони і так достатньо успішні, аби могти дозволити собі витратити більше часу на розслаблене катання і заразом дистанціювати себе від тих, хто щодуху мчить з пульсометром по трасі, аби продемонструвати свій конкурентний інстинкт». Але як надовго нас вистачить? Розглядаючи всі наші вподобання та поведінку як сигнали, ми немов уникаємо розмов про справжній сенс того, що робимо. У такий спосіб ми можемо дистанціюватися від своїх реальних дій. Андреа Гейльсков каже:

Я думаю, ми є частиною того явища, яке надзвичайно малому кластеру західних освічених людей дуже подобається ненавидіти чи любити. Я багато років працювала викладачем, але коли почала читати лекції про наш радикальний життєвий вибір, то відчула те, чого раніше ніколи не знала. Невеликий відсоток аудиторії шалено нервується і починає ставити мені провокативні запитання. Спершу мене це дуже бентежило. Як наш особистий вибір може викликати такі сильні емоції в інших?

Можливо, часткове пояснення слід шукати у слові «лише», яке явно і неявно фігурує в схожих викриттях: «Вони роблять це лише тому, що...», чим ми звинувачуємо інших у