Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій - Володимир В'ятрович

Раніше «Карін» був голландським судном «Кота Нопан». 1941 року його захопив німецький рейдер «Комета» у водах Тихого океану. Перебування «Комети» в Тихому океані було одним із наслідків німецько-радянської співпраці протягом 1939—1941 рр. Улітку 1940 р. криголами «Ленін», «Йосип Сталін» та «Лазар Каганович» провели «Комету» Північним Льодовитим океаном із Європи до Берингової протоки. Окрім «Кота Нопан» («Карін»), рейдер «Комета» захопив чи потопив іще кілька кораблів антигітлерівської коаліції.

Після перших попереджувальних пострілів «Еберлі» німецький теплохід зупинився. Діючи за інструкцією, екіпаж «Карін» підпалив свій корабель та спустився на шлюпки. Відлік часу пішов на хвилини. Чотирнадцять добровольців, зокрема й А. Дяченко, негайно вирушили на баркасі до теплохода, охопленого вогнем. Американські моряки мали загасити пожежу, знайти й знешкодити вибухові заряди, відновити плавучість судна і, головне, відшукати таємні документи та апаратуру. Вони були готові також до збройного опору з боку німецького екіпажу. А. Дяченко боровся за «життя» судна в машинному відділенні. На жаль, йому з товаришами не вистачило часу — кілька потужних вибухів забрали життя сімох героїв. Інші члени оглядової команди були змушені негайно покинути «Карін», який уже неможливо було врятувати від затоплення. Кожного із семи загиблих членів екіпажу «Еберлі» нагородили Срібною Зіркою. На їхню честь дістали назви кораблі, які будували для флоту США. Прізвищем Дяченко назвали військово-транспортний корабель, уведений до складу флоту в грудні 1944 р. Цей корабель ніс службу в Тихому океані: висаджував десантників на Філіппінах, у Кореї, на Тайвані та островах Індонезії.

Багато американських українців відзначилися в боях із гітлерівцями в Північній Африці, Італії, Франції та Німеччині. 28 квітня 1943 р., під час бойових дій у Тунісі, рядовий 1-ї бронетанкової дивізії США Н. Міньо самотужки кинувся в багнетну атаку на кулеметну позицію, яка зупинила наступ його роти. Знищивши близько 10 ворожих солдатів, він підняв у наступ весь свій підрозділ, але дістав смертельне поранення. Н. Міньо удостоїли найвищої військової нагороди — медалі Пошани — та інших відзнак. У бою біля німецького містечка Теттінген 23 січня 1945 р. майстер-сержант 94-ї піхотної дивізії Н. Орешко атакував та вивів із ладу дві вогневі позиції ворога. При цьому його не спинило навіть кульове поранення. За цей подвиг Н. Орешка також нагородили медаллю Пошани. Президент США Г. Трумен особисто вручив нагороду героєві під час урочистої церемонії в Білому домі.

На тихоокеанському театрі бойових дій українці США також узяли активну участь. Під час оборони Філіппін відзначився підполковник Т. Калакука з квартирмейстерського департаменту армії США. Він був першим українцем-випускником Військової академії США (Вест-Пойнт). Завдяки організаторським здібностям, ініціативності та знанню мов Т. Калакука став правою рукою командувача американськими силами на Філіппінах генерала Дж. Вейнрайта. Підполковник володів англійською, українською, іспанською, французькою, німецькою та російською мовами. У травні 1942 р. Т. Калакука від імені командування вів переговори з японцями про капітуляцію американського гарнізону на філіппінському острові Коррехідор. Він урятував життя багатьом пораненим військовослужбовцям, які перебували в шпиталі в тунелях Малінта. Японські солдати погрожували застосувати вогнемети, якщо американці не залишать тунелі негайно. Проблемою було порозумітися з японцями, адже вони майже не володіли англійською. Звертаючись до ворожих солдатів усіма відомими йому мовами, Т. Калакука з’ясував, що командир японського підрозділу розуміє російську. Завдяки цьому вдалося домовитися про впорядковану евакуацію поранених зі шпиталю. Т. Калакука помер від малярії, перебуваючи в японському полоні. Його нагородили другою за рангом військовою відзнакою США — медаллю «За видатні заслуги» та Срібною Зіркою.

23 лютого 1945 р. за наказом командування сержант корпусу морської піхоти М. Стренк разом із шістьма товаришами здійняв прапор США на горі Сурібаті — вершині японського острова Іводзіма. Момент підняття прапора зафіксував фотограф Дж. Розенталь. Ця фотографія облетіла весь світ і стала символом перемоги США в Другій світовій війні. М. Стренк народився в русинській (українській) родині в Словаччині. За Іводзіму точилися особливо запеклі та кровопролитні бої, адже це була морська фортеця Японії, яка відкривала американській авіації шлях до Токіо. Сержант М. Стренк загинув на Іводзімі 1 березня 1945 р. Українця відзначили Бронзовою Зіркою, медаллю «Пурпурове серце» та іншими високими нагородами.

Ставка на Третій Рейх (1939—1944 рр.)

Початок співпраці з німцями

Традиція орієнтації українського національного руху на Берлін сягає ще початку Першої світової війни. Діячі Союзу визволення України (СВУ) вважали, що повномасштабне протистояння Німеччини та Росії призведе до знищення російського панування над Дніпром, що створить умови для самовизначення українців. Відверта антикомуністична пропаганда нацистів, які прийшли до влади в 1933 р., переконала сучасників, що Німеччина знову збирається воювати проти Росії, тобто проти СРСР. Багатьом українцям імпонувало також несприйняття А. Гітлером кордонів у Європі, які встановила Антанта. Німеччина була єдиною силою, здатною кинути виклик водночас Радянському Союзу та Польщі — двом державам, які поділили між собою більшість українських земель.

У міжвоєнний період у Німеччині сформувалася велика українська громада. Протягом 1933—1945 рр. у цій країні легально діяло Українське національне об’єднання (УНО), яке налічувало понад 30 000 членів. З 1937 р. об’єднання очолював Т. Омельченко — колишній представник С. Петлюри в Берліні. УНО займалося культурними й соціальними питаннями українців Німеччини, а також слугувало прикриттям для реалізації цілей ОУН. Так чи інакше всі українські національні організації, які діяли на територіях, підконтрольних Третьому Рейху (за винятком підпільно-партизанських), співпрацювали з нацистською владою. Після розгрому Польщі та Франції в 1939—1940 рр., а особливо напередодні німецько-радянської війни, на Берлін переорієнтувалося також середовище еміграційного уряду УНР.

У боротьбі за українську державність лідери визвольного руху надавали великого значення створенню національних збройних сил. Це питання опрацьовував Військовий штаб ОУН у Відні на чолі з ветераном Українських січових стрільців (УСС) та Армії УНР Р. Сушком. За домовленістю з Є. Коновальцем, у 1938 р. німецька військова розвідка (абвер) почала проводити військову та спеціальну підготовку оунівців. А. Мельник, який замінив Є. Коновальця після його трагічної загибелі, продовжив військову співпрацю з німцями. Улітку 1939 р. абвер створив в Австрії Український легіон для війни проти Польщі. Після завершення підготовки й комплектації Український легіон, що налічував близько 600 вояків, перекинули до східної Словаччини. Р. Сушко став командиром, і пізніше цей підрозділ так і називали — «Легіон Сушка». З метою конспірації Український легіон дістав кодову назву ВВН, яку німці розшифровували як «Berg-Bauern Hilfe» («допомога гірським