Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик

Потім відчинив поцяцьковане  візерунками вічко невеликої скриньки зі срібними защіпками, дістав  з неї  обкладену  сріблом і перламутром книжку, перевернув важку обкладинку.  На   титульній  сторінці  зачервонів,  мов   кров, зроблений кіновар’ю чіткий напис: «Пісні Яна  Вишатича».

Багато років тому   потрапила йому   в  Чернігові до  рук обшарпана, без  обкладинки і  назви ця  книжка. Він  прочитав  її  і  завмер  від  захоплення і  зачудування. І  раніше були   відомі  йому   деякі пісні Яна.  Та  вони  передавалися з  уст  в  уста.  А тут  — книга! Він  зробив дорогі обкладинки,   придумав для  неї  назву і  довгі   роки не  розлучався з нею.   Йому відкрився з  неї  цілий дивовижний світ  — світ його   предків-сіверян. Минуле життя постало перед ним як   живе...  Могутні князі  —  Олег, Володимир Мономах,

Всеслав, Роман...  Прадавні  боги,  яким  багато хто  і  досі поклоняється таємно в лісах  та пущах, — Дажбог або  Хорс, Троян, Велес, Перун, Смаргл, Мокош... Нечисті сили, що населяли  домівки  людей  і  ліси,  поля,  гаї,   ріки  й   озера,   —  домовики,  лісовики,  польові  та   водяні  русалки, берегині,  потерчата,  чорти  та   відьми...  Та   найчастіше  в тих  піснях ішлося про  славних витязів, що  в чистому полі перемагали чужинців-степовиків.

Коні іржуть  за Сулою  —

дзвенить слава  в Києві!

І зараз, як  і сто  літ тому, степовики набігають на Руську землю, на  зелені береги Дніпра і Сули, Трубежу і Сейму, і зараз, як і колись, погибає життя Дажбогових онуків... Чи  ж буде  тому   кінець? І хто  зупинить їх?  Святослав? Рюрик? Володимир Переяславський? Чи  Ігор  Сіверський?

Славута зітхнув, поклав книжку назад у скриньку і сів до столу.  Тут лежав розкритий десь  на  середині пергаментний зшиток. Ліва  сторінка його  була  наполовину заповнена чітким  напівуставом. Славута взяв  гостро обрізане, розщеплене  на  кінці гусяче перо  і, подумавши, почав писати:

«Кончак же  стоял у лузі,  його   же  єдуще по  шоломені оминуша. Іниє ватаги, узрівше, удариша на них.  Кончак же, то  видив, занє утече  через   дорогу, і меньшицю його  яша. І оного бесурменина яша, у нього же  бяшеть живий огнь. То  й  того  ко  Святославу приведоша со  устроеним огнем. Прочая же  вся  їх — оних  ізбиша, а інех  ізоймаша, а коні і оружіє многоє множество ополониша... Святослав, увидивша  те Кончака біжавша, посласта по  нім  Кунтугдия в шість тисяч. Той  же,  гнав, самого не  обрете, бяшеть, бо тала  стопа  за Хоролом...»

Тут прочинилися двері  і служник сповістив:

— Боярине,  прибув посланець... Великий князь велить тобі  прибути не  гаючись.

Славута кивнув головою.

— Іду.

Залишивши книгу  розкритою до наступного разу,  відклав убік  перо  і підвівся.

Святослав ніколи не  проявляв до  нього зверхності. Ще з  дитячих літ  між  ними  склалися рівні, дружні стосунки. Славута  був  одним з  небагатьох, окрім  княгині  Марії та княжичів,  хто   користувався  повною  довірою  і   щирою дружбою князя.

У князівській хоромині, де збиралася боярська дума,  вже сиділи найближчі до  князя люди — його сини Всеволод, Олег  та  Володимир, воєводи Роман Нездилович та  Тудор, по другий бік столу  — князь Рюрик зі своїми найближчими воєводами.

Святослав указав на  місце поряд з собою.

— Сідай, Славуто... Тепер, здається, зібралися всі,  кому належить бути  на  цьому снемі, — і,  обвівши пильним поглядом присутніх, тихо  сказав: — Братіє! Минуло всього п’ять  тижнів з того  щасливого дня, коли ми  погромили на Хоролі богопротивного Кончака. На  жаль, нам  не пощастило схопити його самого, подібно Коб’якові, і він, як сповіщають наші люди  з Лубна та Римова, знову заворушився, знову  збирає  сили,  щоб  напасти  на   нас...  Доки  ж  будемо терпіти це  лихо?  Чи  не  пора  сильною збройною рукою перепинити шлях  поганим на  Русь?

— Пора, княже! Пора!  — почулися голоси. — Не  ждати, поки він  сам, окаянний,  прийде в  нашу землю, а  зібрати силу  і самим піти  в Степ!

— Ми  теж  так  думаємо, братіє, з  князем Рюриком! На цей  раз підемо не на Сулу і не на Оріль, а до самого синього Дону, в саме  серце Половецької землі!

— Для  цього потрібні немалі сили, — докинув воєвода Тудор.

— Ми  зберемо такі  сили, яких  ще  ніхто  з нас  ніколи не збирав! Князь Рюрик підніме всю  Руську землю та  чорних клобуків! Володимир  Глібович тільки  й  мріє про   новий похід!  Я завтра вирушаю у свої  Верховенські володіння[59]  — зберу   там  немалу дружину! Поїду водою по  Десні — тож заверну в Чернігів до брата  Ярослава і підніму його  на  цей похід!  А потім — до  Ігоря та  Всеволода. Гадаю, і вони не відмовляться... Князь Рюрик, як  мені відомо, уже  послав гінців у Смоленськ до  брата Давида Ростиславича,  і  я  не сумніваюся, що  смоляни припливуть Дніпром... Закличемо інших князів!.. Як  бачите, ми  поведемо справді велике військо, і на  цей  раз  Кончака спіткає безславний кінець!

Всі знову дружно загукали:

— Так,  княже!  Тільки  спільними  силами! Захистимо Руську землю від поганих!

— Коли ж вирушимо? — спитав Славута. — Може, варто було  б завдати половцям попереджувального удару,  щоб ввести їх в оману? Скубнути — і назад!  Хай  думають, що  це справжній наш  похід  і, відбивши його, хай  розпустять свої сили!  А ми  тут як  тут!

— Це  розумна думка, — сказав Святослав і обвів  оцінюючим поглядом воєвод. — А що,  коли послати нам  Романа Нездиловича з берендеями? Нехай цими днями зніметься і коротким, але сміливим ударом трохи  полякає степовиків... Як  ти гадаєш, Романе?

Наполовину берендей, воєвода Роман тріпнув смоляним чубом, відповів швидко, без  вагання:

— Зроблю, княже! Два  дні  на  збори — і гайда!

— От  і добре!  А ми  виступимо десь  наприкінці травня, коли будемо готові.

Всі погодилися з такою думкою.

Рішення снему було  дуже  важливе. Йшлося про  велику війну, яка  мала, коли пощастить, надовго відбити половцям охоту  нападати на  Русь.  Та  ніхто  з учасників його  і сном і духом  не  відав  і відати, звичайно, не  міг,  що  готує  їм  найближче майбутнє. А це