Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Володимир Кирилович Малик
Сотні полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списів, луків, котлів стали здобиччю переможців.
Святослав сидів на коні в оточенні бояр та воєвод. Перемога була повна, і старий князь не міг приховати задоволення.
— Хане, — повернувся до Кунтувдея, — наздожени втікачів! Спіймай мені Кончака! Приведи клятого на аркані! Вся здобич, що потрапить до твоїх рук, твоя!
Хан глянув удалину — ошкірився.
— Дякую за ласку, княже, — і, щось крикнувши почту, як вихор, полетів з гори.
За ним помчали чорні клобуки.
Та найбільшою радістю для князя була звістка, що в полон узято бусурменина з його «живим вогнем».
— Приведіть його сюди! — наказав Святослав. Бусурменина привів сам Володимир. Кузьмище та Івашко привезли вежу з «живим вогнем», поставили на горбі.
Святослав кинув пильний погляд на кремезного чорнобородого чолов’ягу середніх літ, на його величезний тюрбан та золоті персні на пальцях, суворо запитав:
— Як тебе звати?
Той кліпнув випуклими чорними очима, знизав плечима, — мовляв, не зрозумів.
Славута переклав запитання по-половецькому.
— Мене звати Сулейманом, мій шахиншаху[56], — відповів бусурменин.
Сулейман не знав, хто перед ним, але золотий шолом і важке золоте ожерелля, що, спадаючи на кольчугу, прикривало шию, підказали йому, що це верховний правитель урусів. І він схилився в низькому поклоні.
— Це ти, кажуть, привіз «живий вогонь» Кончакові з-за Обезьких гір? — прозвучало нове запитання.
— Я, шахиншаху.
— Покажи!
Той знову вклонився і мовчки підійшов до саней, біля яких стояли Кузьмище і Івашко, зняв повстяне покривало.
Святослав, Володимир та бояри з превеликою цікавістю глянули на ніколи не бачений ними лук-самостріл, що майже нічим не нагадував лука.
— Чим же він стріляє?
— Вогнем, шахиншаху. — І Сулейман взяв із саней довгасту череп’яну трубку з прядивним ґнотом.
— Покажи, як це робиться!
— Мені потрібні десять воїнів для допомоги.
— Я чув, усі п’ятдесят?
— Як завжди, мій повелителю, люди все невідоме і незвичне схильні перебільшувати... Мені потрібно лише десять чоловік, щоб допомогти натягнути тятиву.
Святослав кивнув — підійшло десять гриднів.
Сулейман спочатку зняв шарф, розіслав його на мокрому снігу, став на коліна, помолився, потім поклав одну трубку у дерев’яний жолоб катапульти і націлив його в поле. Показавши воям, як накручувати барабан, що, в свою чергу, натягував тятиву, викресав вогню і підпалив ґніт. Потім ще раз прицілився і смикнув за дерев’яну ручку.
Різко тенькнула тятива, грюкнув барабан.
Ні князі, ні бояри, ні гридні не встигли оком змигнути, як чорна тінь блискавично піднялася вгору, розсипаючи з ґнота іскри, а потім дугою плавно опустилася в долину і впала в сніг, вибухнувши димним червонястим полум’ям.
Вражений Святослав не міг відірвати очей від вогню, що швидко розтікався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить сніг.
Бояри і старші гридні перехрестилися.
— Славуто, ти бачиш? — спитав оторопілий князь. — Що б було, коли б Кончак обложив наші городи?
— Згоріли б дотла, — коротко відповів боярин. — Наше щастя, що ми погромили його сьогодні!
— Запитай бусурменина, чому Кончак відразу не пішов на нашу землю, а зупинився на Хоролі. Це мені незрозуміло.
— Спочатку він захворів, хай береже його Аллах, мій повелителю, а потім почалася сильна відлига, і великий хан усе ждав морозів і кращої дороги, — відповів Сулейман.
— Справді, нам пощастило, — тихо промовив Святослав, а голосніше запитав: — Скажи мені, Сулеймане, звідки береться вогонь у твоїх трубках?
— То горить нефт[57], шахиншаху.
— Що це?
— То кров землі... У нашій стороні є місця, де з глибоких тріщин виступає, мов із рани, чорна кров землі — нефт, що горить краще і жаркіше за дерево.
— І багато ти привіз її з собою?
— Десять бочонків, мій повелителю. Цього досить, щоб згорів Цар-город — столиця ромеїв!
Святослав переглянувся зі Славутою.
— Отже, Кончак мав намір спалити Київ?
— Переяслаф і Куяф, мій повелителю, — уточнив Сулейман, вирішивши, видно, що Кончак тепер далеко, а Святослав близько, і від шахиншаха урусів залежить подальша його доля, отже, потрібно говорити правду.
— О! — тільки й спромігся промовити на це великий князь. — Відтепер, Сулеймане, служитимеш мені, і я платитиму тобі, як платив Кончак, поки мої люди не навчаться користуватися «живим вогнем».
— Дякую за ласку, мій повелителю, — низько вклонився Сулейман.
Зі степу повернулися чорні клобуки. Кунтувдей під’їхав похмурий, злий.
— Ну що, хане, наздогнав Кончака? — спитав Святослав.
— Де там! Сніг весь узявся водою — тала стопа за Хоролом! А в Кончака свіжі коні, — втік!
— Ну не сумуй! Здобичі вистачить на всіх, а супроти природи нічого не вдієш. Нам теж треба поспішати додому, бо незабаром ріки розіллються так, що й веснувати доведеться біля Лубна.
...Стомлене військо русичів стало на нічліг. На високих місцях вої ставили похідні шатра, розводили багаття, варили в казанах куліш. Молодші гридні для князів поставили посеред табору намети, воєводи вислали в усі кінці сторожу. Всюди лунали веселі голоси, палахкотіли багаття, мовби сповіщаючи Русь про велику перемогу...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
1
Чутка про перемогу Святослава Київського та Рюрика Руського[58] над половцями, на цей раз над самим Кончаком, весняним громом прокотилася по всій Русі. Князі й бояри, духовенство й купці, ремісники і смерди зітхнули вільно, на повні груди: народ радів, що відбито, відвернуто ще одну і, може, найбільшу загрозу, що нависла над Руською землею.
Не радів лише Ігор. Тяжка досада гризла йому серце. Не міг він змиритися з думкою, що втратив таку щасливу нагоду прославитися.
І подумати тільки — що стало на заваді! Ожеледиця, туман! Коли б не вони, його дружина птахом перелетіла б через поле до Лубна і він обагрив би свого меча у битві на Хоролі. І дзвони всіх церков і соборів Русі воздали б нині й йому разом зі всіма хвалу!
Він уже встиг призабути або не хотів згадувати, що в глибині душі був радий їм. Бо то була природна і незалежна ні від кого причина, чому новгород-сіверські вої не зуміли прибути до Лубна, щоб з’єднатися з киянами та переяславцями.
Клятий туман! Відібрав у війська честь, а у нього — славу!.. Тепер усі дзвони Русі дзвонять славу Святославові, Рюрику, Володимиру Глібовичу, а він, Ігор, залишивсь осторонь ні з чим! Він! Ігор! Ольгович! Син Святослава,