Історія України. Посібник - Олександр Дмитрович Бойко
Драгоманов Михайло Петрович (1841–1895) — публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, філософ, суспільно-політичний діяч, автор понад 2 тис. творів. Народився в дворянській родині козацького походження. Вчився в Київському університеті, де згодом (1864) став приват-доцентом, аз 1873 p. — штатним доцентом. Очолював ліве крило Київської громади. Внаслідок антиукраїнських репресій у 1875 р. звільнений з університету. В 1876 р. емігрував за кордон. У Женеві заснував вільну українську друкарню, видавав перший український політичний журнал «Громада» (1878–1882). Разом з С. Подолинським і М. Павликом заснував «Женевський гурток» — зародок українського соціалізму. Через розрив з Київською громадою (1886) був позбавлений фінансової підтримки й у 1889 р. прийняв запрошення обійняти посаду професора кафедри загальної історії Софійського університету. У Болгарії провів останні роки свого життя.
Вивчаючи згідно з орієнтацією створеного за ініціативою громади «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» археологію, етнографію, статистику, географію та історію, громадівці активно шукали модель майбутнього суспільного розвитку. У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі якої лежала вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.
Відповіддю самодержавства на пожвавлення українського руху став Емський указ 1876 p., який забороняв друкування літератури українською мовою в Російській імперії та ввіз її з-за кордону. Це остаточно підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці. Незабаром провідні діячі київської громади виїжджають за кордон. У 1878–1882 pp. М. Драгоманов у журналі «Громада», який виходив у Швейцарії, намагався узагальнити погляди громадівців і викласти програму українського руху. В основі запропонованої ним альтернативи лежали:
— демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);
— федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);
— європеїзм (зв'язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);
— культурництво (визвольна боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);
— еволюційність (прагматичне висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).
Отже, представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети. Характерно, що лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була, як правило, боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому український рух основний акцент робив головним чином на національне визволення.
Незважаючи на те, що гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні малочисельність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв'язок з масами, вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.
9.3. Соціально-економічний розвиток у пореформений період
Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати старорежимну феодальну машину, цивілізувати суспільні відносини. Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство. В історичній літературі їх традиційно називають залишками феодалізму, але, по суті, це зовсім не залишки, а основні елементи феодального механізму, з якого реформатори вилучили (сподіваючись, що для руху вперед цього достатньо) лише одну ланку, одне, але принципово важливе коліщатко — кріпацтво.
Непослідовність, незавершеність реформ 60—70-х років та особливості соціально-економічного становища різних регіонів України в складі Російської імперії зумовили той факт, що перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійснювався водночас двома шляхами — прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарювання в капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.
У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства. Правобережжя завдяки розвитку цукрової промисловості дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмуючий вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму — поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу.
Значні зміни та зрушення відбулися в пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення в розподілі земельної власності.
По-перше, сформувався досить високий рівень концентрації землі. Достатньо сказати, що на початку XX ст. власниками 68 % усієї дворянської землі були майже 3 тис. поміщиків. Характерно, що поряд із спадковими крупними землевласниками Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими виникли великі землевласники нової хвилі — Симиренки, Терещенки, Харитоненки.
Терещенки — українські промисловці, землевласники та меценати середини XIX — початку XX ст. Походили з козаків м. Глухова (нині Сумської обл.). Відомі глава родини Артем Якович (? — 18 73) та його сини Микола (1819–1903) та Федір (1832–1893). Родина Терещенків посідала провідні місця у торгівлі хлібом, цукром та худобою, у цукровому, гуральному, суконному виробництві, лісообробці, інших галузях, їй належало понад 200 тис. десятин землі (з них 70 тис. на Київщині). Щороку на цукрових підприємствах Терещенків вироблялося продукції більш ніж на 21 млн крб. У 1911 р. їхні рахунки лише в закордонних банках перевищували 13 млн крб. У1872 р. Терещенкам було надано дворянське звання. Вони стали одними з фундаторів цукрового (1887), рафінадного (1903) синдикатів та Всеросійського товариства цукрозаводчиків (1897). Один із нащадків Терещенків — Михайло Іванович (1886–1956) обирався до IV Державної думи (1912), після Лютневої революції 1917р. був міністром фінансів, а згодом міністром іноземних справ. Емігрував за кордон. Родина Терещенків уславилася багатьма добродійними справами, на які вони витратили майже 5 млн. крб., підтверджуючи тим самим девіз їхнього дворянського герба — «Прагнути до громадських справ». Художнє зібрання Терещенків лягло в основу Київського музею російського мистецтва та інших музеїв столиці.
По-друге, відбувся докорінний перерозподіл земельної власності, що йшов по лінії переходу від становості до безстановості, активного витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Статистика свідчить, що у 1877–1905 pp. поміщики українських губерній продали особам недворянського походження майже 6 млн. десятин землі, що становило більше третини загальної площі дворянського землеволодіння. Буржуазні реформи відкрили нові перспективи перед селянством, адже більша частина поміщицьких земель була викуплена заможними селянами, які за той самий відрізок часу (1877–1905) збільшили свою земельну власність за рахунок дворянської на 4,5 млн. десятин, через що власний земельний фонд зріс
