Україна та Росія. Як брати горщики побили - Денис Володимирович Журавльов

в традиційному україномовному світі, сприймались як доброзичливі, сумирні, колоритні, але загалом «некультурні», «дурні» «хохли» (походження терміна очевидне: вже в XVI столітті російські джерела називають українських козаків «хохлачами» через особливу зачіску — оселедець. Це слово досить рано стало сприйматись як позначення національності — так, один із соратників донського отамана Афанасія Булавіна, котрий 1707 року зчинив повстання проти Петра І за права і вольності Тихого Дону, мав прізвище-прізвисько «Хохлач», схоже, через своє українське походження). Як слушно вважає сучасний український дослідник Ігор Лосєв, чимало (якщо не більшість) росіян цього періоду були цілком щиро переконані, що всі відмінні від росіян риси українців (пов'язані з мовою, культурою, традиціями) є ознаками не етнічними, а суто соціальними, ознаками сільського походження, котрі повинні зникати за умов міського життя, і якщо цього не відбувається, то це свідчить лише про вперте небажання диваків або фанатиків прилучитися до надбань прогресу, котрий може здійснюватися виключно в російських культурних формах. Звісно, це пов'язане насамперед з відносно швидкою русифікацією українських міст (не відверто насильницькою, як інколи можна прочитати, справа, либонь, в іншому — у престижності російської мови, котра поступово стала мовою освічених верств імперії саме в XIX столітті, витримавши серйозну конкуренцію з французькою) і тим, що українська мова збереглася практично всюди в сільській місцевості.

З цим першим стереотипом був пов'язаний і другий — стереотип архаїчності, відсталості, абсолютної традиційності всього українського, його орієнтації на минуле. За тими уявленнями, надбання української культури (у широкому розумінні: йдеться не лише про мистецтво) можуть бути більш чи менш цікавими, але то завжди надбання вчорашнього дня, то завжди історія. Якоюсь мірою такому сприйняттю сприяла діяльність декотрих українських діячів, що вважали за «єресь» проти української справи будь — який відхід від традиційних культурних зразків, перетворивши, наприклад, ту ж таки творчість Шевченка на культ. Утім, поступово талановита українська молодь насмілилася відійти від «свого собачого обов'язку бути просвітителями народу», ставши творцями мистецьких зразків справді високої якості. Українська культура, звісно ж, тільки збагатилася через появу в ній модерних течій, суголосних тогочасним європейським культурним тенденціям.

Із цього стереотипу архаїчності випливав стереотип, згідно з яким українська культура є виключно таким собі «фольклорним феноменом». Багатьом росіянам здавалося, що їхні сусіди чимось схожі на відомого персонажа Шельменка з драми Григорія Квітки — Основ'яненка про Шельменка — денщика. Як наслідок, укорінилося поблажливо—іронічне ставлення до українців, як до людей досить простих, елементарних до примітивності, незлих, але лукавих і доволі хитрих (проте ця хитрість не сприймалась як ознака розуму), із цілком одновимірним мисленням, таких собі «селян», «дітей природи» без особливих психологічних проблем і властивостей. Можливо, і на початку XX століття це було якоюсь мірою продовженням «українофільських захоплень» російського суспільства ще першої половини XIX століття, коли в російській свідомості побутував екзотичний образ «поющей і пляшущей Малоросии».

Коли часопис «Украинская жизнь», що видавався російською мовою в Москві з метою ознайомити росіян з Україною й українцями (редактором газети був ніхто інший як Симон Петлюра), здійснив анкетування російської читацької публіки, то лише двоє учасників анкетування були схильні вважати українців представниками іншого народу, ніж росіяни. Переконання більшості втілив анонім, який назвався просто «журналістом»: «Ну, звичайно, малоросійська автономія, якщо вона стане на політичний порядок денний, буде вужчою від автономії польської і фінляндської. Думати так спонукає те міркування, що поляки й фінляндці — народи з власною історією і культурою, а малороси, українці — етнічний різновид без помітного минулого»*. Так, видатний російський культуролог, філософ і публіцист цього періоду, професор князь Е. Н. Трубецькой, відповідаючи на анкету «Украинской жизни», навів такі цікаві аргументи: «…В Україні я не почуваюся за кордоном, а тому вважаю однаково примарними і "великоруський", і "українській" народ. Таких зовсім немає у світі». Цікава думка про те, як найчастіше зображують українця в російському красному письменстві другої половини XIX — на початку XX століть, належить Володимирові Винниченку. У своєму «Відкритому листі до російських письменників» Володимир Кирилович не без обурення писав таке: «…на сумну схильність до "хохляцьких" анекдотів страждають, за небагатьма винятками, всі російські письменники. Особливо ж вона набула загрозливого, майже епідемічного характеру за останні кілька років. "Хохол" неодмінно знайдеться у кожного белетриста…. Завжди і скрізь "хохол" — трохи дурнуватий, трохи хитруватий, неодмінно ледачий, меланхолійний і часом добродушний. Про інші властивості людської психіки у "хохлів" з цих оповідань зовсім не чутно. Більше тридцяти мільйонів їх, а така дивовижна нерухомість і однобічність розвитку. Що не постать, то або незграбний дурень, то дурнуватий ледар, або ледачий пройдисвіт. І зрідка — зрідка це недалекий, сентиментальний, незлий телепень, на кшталт "хохла" М. Горького».

______

*К нашей анкете//Украинская жизнь. — 1913. — № 12.

Нарешті, мазепинцями наприкінці XIX століття стали називати тих українських діячів, котрих хотіли охарактеризувати як небезпечних сепаратистів, ворогів Російської імперії. Вони сприймались як агенти ворожих Росії держав, підбурювачі спокою «хохлів» і вороги вірних «малоросів». Зрештою, прихильники ідеї про єдину російську націю часто — густо називали українців навіть просто «росіянами» — як це робив, наприклад, уже відомий читачеві Василь Шульгін у своїх спогадах «Годы», пишучи про своїх волинських селян: «По национальности они были русские, или как тогда говорили, малороссияне, по нынешней терминологии украинцы» (нагадаємо: ця остання книга Шульгіна вийшла друком в СРСР у 1970–х роках, коли таке пояснення вже було необхідним).

«А що ж термін "українці"?» — може запитати читач? Ним найчастіше окреслювали тих людей, котрі намагались розвивати власну самобутню культуру, плекали рідну мову і до того ж створювали національні спілки та організації (тобто поняття буде тотожне термінові «українофіли»). У принципі, на думку багатьох росіян, зовсім невелика грань відокремлювала «українофільство» другої половини XIX століття від відвертого «мазепинства».

Так чи так, але росіяни XIX століття мали деякі етнічні стереотипи щодо українців, і це свідчить про певне розуміння інакшості останніх в очах перших. Утім, ця інакшість не сприймалась як аж така суттєва, щоб становити підґрунтя для визнання українців окремою нацією.

Загалом, як правильно завважував А. Каппелер, україно — російські стосунки в XIX столітті не визначалися ні лише «дружбою братніх» (як гадають і сьогодні декотрі історики та публіцисти), ані «ворожнечею діаметрально різних» (як не менш палко запевняють інші автори) народів; проте існувала множинність різних контактів на рівнях держави, освіченого суспільства та широких верств населення. Численні аспекти цих взаємин залишаються