Вбивці на борту - Гюнтер Проділ

Фермер полегшено зітхнув: коли йдеться про тих клятих грабіжників, про яких він щойно чув, то, будь ласка, — адже було попереджено, що поліція обшукуватиме геть усю місцевість.

Невдовзі зі старої скриньки, в якій господар зберігав гроші та папери, витягли паку однофунтових банкнотів, які коректні «агенти» перелічили на очах у власника, — рівно тисяча фунтів.

— Так, — приязно підтвердив Хоукінс— Це я вторгував учора за пшеницю.

— Однак їх треба перевірити, сер. Ви маєте поїхати з нами до Лондона, — зауважив «інспектор».

Хоукінс не став заперечувати. Навіть зрадів, що побуває в Скотленд-Ярді; можливо, його портрет з'явиться у ранкових газетах.

За півгодини старий Хоукінс лежав на лондонському шосе напівмертвий, з перебитою рукою: «агенти Скотленд-Ярду», відібравши гроші, вдарили його по голові й викинули з машини.

У справжніх агентів клопоту було чимало. Після того, як за допомогою дактилоскопічної картотеки були з'ясовані прізвища майже всіх грабіжників, поліція негайно випустила листівку-звернення; це звернення було також надруковане в усіх газетах. Та починалося воно не звичними у таких випадках словами: «Розшукуються злочинці, які…». Ні, це було б грубим порушенням британських традицій, які вимагають, щоб подібне оголошення нагадувало запрошення на раут до герцога Рочестерського. Ось його текст:

«Скотленд-Ярд відчуває пекучу потребу зв'язатися з переліченими вище особами з метою з'ясувати деякі питання, пов'язані з вчиненим 8 серпня 1963 року нападом на поштовий поїзд Глазго — Лондон поблизу міста Чеддінгтон. Скотленд-Ярд гадає, що зазначені особи обізнані з деякими подробицями цієї події, тому щиро сподівається, що вони люб'язно сповістять про них представників влади».

Втім, пани грабіжники, попри сподівань, виявилися людьми неввічливими. Навпаки, вони швиденько віддалилися від представників, влади, поховавшись по пансіонах, готелях у маленьких, забутих богом містечках або у багатих кварталах Лондона, де поліція не так пильнує, як, скажімо, в Сохо.

Втім, поліція, мабуть, довго б іще шукала учасників нападу на поїзд, якби бандити не почали виказувати себе самі. Багатство закрутило їм голови. Вони розкидалися п'ятифунтовими банкнотами, мов пенсами, і, звичайно, потрапляли в поле зору й до рук Макартурової команди. Гордон Гуді розкошував у найдорожчому номері «Гранд-готелю» невеликого міста Лестера в товаристві 19-річної манекенщиці Маргарет Перкінс. Щоранку він замовляв п'ятдесят пляшок шампанського — для туалету своєї приятельки; ліжко в будуарі було застелене хутром норки. Про все це і сповістив поліцію один з лакеїв.

Кілька бандитів спіймалися на тому, що поспішили придбати собі дорогі автомобілі, заплативши за них готівкою. А в Англії кожна заможна людина має рахунок у банку і в разі потреби розраховується чеками.

Джона Дейлі схопили в лікарні: він прийшов туди відвідати дружину, яка чекала народження дитини. Це стало відомо Скотленд-Ярдові, і за якусь годину лікарню, де перебувала місіс Дейлі, було знайдено. Коли вбраний у білий халат Джон разом з іншими відвідувачами чекав побачення, його впізнала й затримала переодягнена в уніформу медсестри співробітниця кримінальної поліції.

Заарештували і Роя Джеймса. Він довгий час переховувався у передмісті Лондона під чужим ім'ям. Та на підпільній квартирі цьому відомому в минулому гонщику бракувало… спортивних трофеїв, і він попросив дружину принести їх йому. Поліція, яка стежила за місіс Джеймс, пішла слідом за нею. Коли детективи подзвонили біля Джеймсових дверей, злочинець спробував утекти по дахах будинків. Та великий загін поліції оточив весь квартал, і, зрозумівши, що справи його кепські, Джеймс сам спустився вниз. В його кишені знайшли 12 041 фунт стерлінгів; разом з попередніми знахідками сума, яку поліції вдалося вилучити в заарештованих, становила тепер 330 тисяч фунтів, тобто 13 відсотків загальної здобичі банди.

Так за грати потрапили всі учасники «великого пограбування», за винятком Бруса Рейнольдса, Джеймса Уайта і Бестера Едвардса, які зникли без сліду. Їхні імена виказали арештовані гангстери під час попереднього слідства, але куди поділися бандити, не знав ніхто.[9]

20 січня 1964 року в місті Ейлсбері почався суд над заарештованими грабіжниками; разом з ними на лаві підсудних сиділо ще сім обвинувачених, також замішаних у злочині. До цього часу маленьке провінціальне містечко було відоме англійцям хіба що своїми славнозвісними ейлсберійськими качками; відтепер його назва, пов'язана з птахами, але вже зовсім іншого сорту, стала відома всьому світові.

Всі члени банди заявили, що вважають себе невинними, і запевняли високий суд, що знають про пограбування не більше, ніж було написано про нього в газетах. Та хоч вони одностайно твердили, що ніколи не були на фермі і знов-таки назва її відома їм тільки з газет, такий незаперечний агрумент, як відбитки пальців, спростувати було неможливо…

Процес