Країна Моксель, або Московія. Книга 3 - Володимир Броніславович Бєлінський
До речі на цьому І. І. Лепехін свою експедицію не закінчив. Через рік він вирушив «зачищати» Псковську і Могильовську губернії. І їздив ці довгі роки «незмінний секретар Російської Академії» недарма. Послухаймо ще раз усе той же «Російський Біографічний словник»: «…серед іншого в Архангельську він знайшов список «Руської Правди» і її помістив у III т(омі) своїх «Щоденних заміток» —це було одне з перших видань знаменитої пам’ятки» [60, с. 260].
Чотиритомник Івана Лепехіна побачив світ лише з дозволу Катерини II, видавався дуже довго і складно, з 1771 до 1805 року. «Руська Правда» була опублікована тільки в третьому томі, після редагування і віднайдення їй історичного місця в катерининських «загальноросійських літописних зводах».
Прошу читачів не думати, що вчений Російської імперії міг щось опублікувати без згоди цензури, навіть якщо він був академіком. Ця думка помилкова. Адже навіть праці «виключно надійних» академіків, таких як М. В. Ломоносов, Г. Ф. Міллер, І. І. Лепехін та ін., зазнавали жорстокої цензури.
Праця Г. Ф. Міллера «Походження імені та народу Російського» обговорювалася на 23 засіданнях Академії наук від 29 жовтня 1749 року до 8 березня 1750 року. І ось результат: «…24 вересня 1750 р. Канцелярією був посланий Професорському зібранню указ про знищення дисертації Міллера, “тому що вона упереджена до Росії”» [19, с. 550].
Вчені мужі півроку дискутували про «походження імені і народу російського», і хоч їхня остаточна думка так і не прозвучала, влада вчинила абсолютно передбачувано: «упереджену» історичну працю було знищено.
І так відбувалося завжди: Москва дискусій не визнає, коли можна застосувати кулак. Таких членів «Комісії», як І. М. Болтін, І. П. Єлагін, меншою мірою — О. І. Мусін–Пушкін, як тільки з’являлася найменша вісточка про знайдення якогось історичного раритету «в глибинці», імператриця негайно відсилала туди, щоб там, на місці, пунктуально вивчити і, звичайно ж, вилучити його.
Швидше за все, довгі роки праця І. М. Болтіна як члена катерининської «Комісії» саме в цьому й полягала.
«Він був нагороджений чином кол(езького) рад(ника) і невдовзі після того (15 березня 1781 року) призначений прокурором військової колегії. У ній і залишався до дня своєї смерті… При цьому він відвідував монастирі та цікавився історичними матеріалами» [61, с. 186–187].
Анекдотична картина: прокурор військової колегії Російської імперії вештається по глухих монастирях і «цікавиться історичними матеріалами». Проте вона здається анекдотичною тільки в одному випадку — якщо І. М. Болтін здійснював подібні екскурси самовільно. Та зовсім іншого змісту набуває, якщо людина виконувала прямі вказівки Катерини II.
Імператриця настільки довіряла Болтіну, що навіть передала йому багато матеріалів для написання книги про Російську імперію. В «Російському Біографічному словнику» читаємо:
«…За дорученнями Катерини II йому були передані топографічні описи Росії для укладання історичного, географічного і статистичного опису Російської імперії, але Болтін не встиг виконати цю працю» [61, с. 192].
І. М. Болтін особисто засвідчив, що об’їздив практично всі землі тодішньої імперії: «Народившись і більшу частину свого віку проживши в Росії,… майже жодної провінції не залишив, в якій би я не був… Я рідко в якій області не бував. У Малоросії прожив мало не десять років…; а в усіх тих місцях, де живуть татари, неодноразово бував, і з їхніми звичаями, способом життя достатньо обізнаний» [61, с. 187].
Не кожен росіянин, точніше московит, так відверто виказував свою зацікавленість у вивченні татарської культури і побуту, врешті–решт, у вивченні родоводу своїх предків. І хоча М. І. Болтін був аж до кісток налаштований промосковськи, можна сказати, прошовіністично, однак він ніколи не забував своїх татарських предків. Як і переважна більшість московського дворянства (боярства), його предки походили від татар, а точніше — з Великої Орди. Послухаймо:
«Болтіни. — За оповідями родовідних книг родоначальник Б(олтіних) мурза Кутлубача виїхав на початку XV ст. з Великої Орди до Москви і прийняв св. хрещення під іменем Георгія. У нього був син Михайло, на прізвисько «Болт», від якого і пішли Б(олтіни)» [62, т. IV, с. 321].
Ми вже писали про Болтіна — «патріота», про його знамениту книгу «Зауваження на історію стародавньої та нинішньої Росії п. Леклерка», де він завзято відстоював велич Московії. Він таврував князя М. М. Щербатова за його «Історію», яка нібито спиралася на «неіснуючі» джерела, хоча знав, що «джерела Щербатова» були вилучені і ніхто їх більше не побачить.
Такий ще один вірний служака імперії, фальсифікатор її історії.
Заради справедливості слід відзначити, що, викладаючи свої думки, І. М. Болтін інколи зронював справді великі істини. Хочу нагадати читачам, що саме він свого часу аргументовано обґрунтував появу слов’янської мови серед фінських племен ростово–суздальської землі.
Читачі дослідження часто запитують: мовляв, якщо в Московії в ІХ–ХІІІ ст. жили фінські племена, то яким чином вони стали спілкуватися слов’янською мовою?
Відповідь дуже проста: «Утвердження слов’янської мови було результатом запровадження християнства» [61, с. 197].
Цю істину повідав І. М. Болтін.
Фіни, приймаючи християнство, зверталися до Бога слов’янською мовою. Мовою молитви. У побуті ж вони дуже довго зберігали рідну мову. Навіть в XIX столітті в Центральній Росії були цілі повіти, де люди розмовляли рідною, фінською мовою. Це не мої довільні роздуми. Послухаймо самих московитів:
«Деякі з компактних балтійських поселень, —скажімо, ті, що розташовувалися в межиріччі Яузи і Неглинної, збереглися і в набагато пізніші часи. Це відзначає у своїй книзі «Про Московські справи» курляндець Я. Рейтенфельс, який мешкав у Москві наприкінці XVII ст., а згодом перебрався до Італії. У цій же книзі розповідається, що іновірці в Москві поклонялися у ті часи своїм богам на Поганому ставі» [63, № 1].
Зверніть увагу: навіть у XVII ст. в самій Москві давні меряни поклонялися на Поганому ставі (сьогодні він за іронією називається Чистими прудами) своєму фінському богові
