Країна Моксель, або Московія. Книга 3 - Володимир Броніславович Бєлінський
5. Літопис від царя Федора Івановича до царя Михайла Феодоровича, російський.
6. Історія бунтів часів Лжедмитрія (літопис про бунти).
7. Обрання царя Михаїла Феодоровича (російськ.).
8. Новий літопис часів Бориса Годунова.
9. Історія про облогу города Смоленського 1631–1634.
10. Літопис Російської Історії п. Татіщева, 4 частини, російський.
11. Твори Татіщева (Tatishtschews Schriften).
12. Літопис Малоросійський, російський.
13. Виписка зі старих літописів п. Герарда Фрідріха Міллера, німецькою мовою, до царя Івана Васильовича.
14. Історія Петра І, від самого його народження, російський…
Пбг. 2 ж(овтня) 1783 року
Адам Олсуф’єв» [14, с. 802–803].
Ми навели майже повністю лист секретаря Катерини II Адама Олсуф’єва до професора Г. Ф. Міллера, написаний ще до створення знаменитої «Комісії». Зверніть увагу—з архівів професора вилучалося все підряд, навіть його власні виписки, зроблені німецькою мовою. Хоча він не був ані заарештований, ані покараний. Навпаки! В кінці цього ж листа Олсуф’єв повідомляє Г. Ф. Міллеру про нагородження професора орденом Імперії: «при цій нагоді Ваше превосходительство з новим Чином Кавалера Св. Володимира якнайщиріше поздоровляю і притому якнайсильніше шанування засвідчую…» [14, с. 803].
Ось так «блискуче» працювала імператриця над «творенням історії» і зачисткою слідів фальшування.
Однак треба віддати належне і її попередникам. Особливо Петру І. Саме він запровадив практику знаменитих «описів–реєстрів» архівних матеріалів з метою їх вилучення. Звернімося до тієї ж таки Ростовської єпархії.
Офіційні описи церковної літератури у монастирях та церквах почалися за указом Петра І з 1701 року. А далі — тривали все за новими й новими указами чи то безпосередньо царів, чи то Синоду. Як засвідчила історик І. М. Моісеєва, переписи у монастирях Ростовського Архиєрейського Дому відбувались у 1701, 1709, 1735, 1776, 1778, 1787, 1788, 1791 роках, а в окремих монастирях — і в інші роки. Вже після першого перепису 1701 року почалося вилучення історичних джерел із монастирських архівів, інколи — дочиста. Митрополит Ростовський (Д. Туптало) у листі до графа Строганова у 1707 році засвідчив: після перепису 1701 року, за указом царя, «всі літописні книги взяті суть до Москви» [16, с. 71].
Саме за указом Петра І в 1701 році у Московії було створено «Государеву Комісію» під керівництвом боярина І. О. Мусіна–Пушкіна для повсюдного вилучення «старовинних рукописних книг на Печатний двір» [17, с. 550].
Так відбувалася «зачистка» старовинного історичного матеріалу для створення «чистого простору» під московську фальсифікацію. Цікаво відзначити, що в цій огидній процедурі брали участь два покоління роду Мусіних–Пушкіних: батько, боярин Іван Мусін–Пушкін, а пізніше, за Катерини II, його син Олексій Мусін–Пушкін. Така от собі династія фальсифікаторів історії Московії. Але ж існувала ще й царська, романовська, династія брехунів від історії.
Особливо ретельно контролювалося вилучення українських писемних джерел. Вони несли найбільшу небезпеку для московської брехні про слов’янське походження Московії та її входження до складу Великого Київського князівства. Тому «чистка» українських монастирів, церков, установ відбувалася під безпосереднім контролем царських намісників.
Наведу лише два найбільш характерні приклади. Незважаючи на вилучення старовинних літописів за описами 1701 та 1709 років, 20 грудня 1720 року Петро І видав указ, який зобов’язав київського губернатора Голіцина особисто проконтролювати нове вилучення всіх старовинних грамот, літописів та книг зі всіх монастирів України. Губернатор виконав царський указ із величезною ретельністю та старанням, бо знав, що в 1716 році, за ініціативою Петра І та під його особистим контролем, було скомпільовано (сфальшовано) так званий Кенігсберзький (Радзивилівський) «загальноросійський літописний звід», копію якого буцімто в 1716 році цар зняв і привіз із Кенігсберга. Нижче ми приділимо увагу цьому «загальноросійському літописному зводу», бо це була чистої води московська фальсифікація. До речі, здійснена у відверто нахабній формі.
Ще кращим наочним прикладом відвертої «зачистки» історичного минулого української історії став факт вилучення Литовської метрики, тобто архіву Великого Литовсько–Руського князівства, після так званого третього поділу Польщі 1795 року.
Навіть ВРЕ (третє видання) визнала величезну цінність матеріалів, зібраних у Литовській метриці. Послухаймо: «Документи Литовської) м(етрики) — джерело першорядної важливості з історії Литви, а також Білорусії, України і… земель, які довгий час входили до складу Литовської) д(ержави). Документи Литовської) метрики) оформлені у книги (близько 600)» [18, том 14, с. 530].
Весь цей дорогоцінний матеріал був вилучений Московією із захопленої Литви і під особистим наглядом царських посіпак доставлений до столиці імперії.
«Литовська метрика.., архів Великого князівства Литовського; зберігається в Центральному держ(авному) архіві стародавніх актів у Москві» [18, том 14, с. 530].
Є книги з цього скарбу, до яких доступ заборонено й досі. Дуже боїться московська влада розсекретити чужий, викрадений архівний матеріал. І на законні прохання незалежної Литовської держави повернути литовську власність не реагує. Сподіваюся, читачі розуміють — чому?
Скажу ще одну, для багатьох людей, можливо, неймовірну новину: Московія в 1736 році, за заповітом Петра І, навіть провела війну із Кримським ханством, щоб вилучити з ханської бібліотеки старовинні й більш нові писемні джерела, які ганьблять Московію та її правителів. Командував цим безславним походом 1736 року генерал–фельдмаршал Бурхард Крістоф Мініх, який втратив майже половину своєї армії, тобто близько сорока тисяч солдатів. Здавалося б, за провальну воєнну операцію Мініха належало б покарати й усунути від подальшого керівництва армією, однак цього не сталося. Здогадуєтеся, чому? Бо армія виконала своє головне завдання: спалила ханське книгосховище старовинних золотоординських документів, де йшлося про московських князів, які присягали на вірність ханам. Пам’ятаєте знамениті Шертні (Клятвені) грамоти?
Бурхарду Мініху за операцію імператриця Анна подарувала інкрустовану золотом і діамантами шпагу та землю в Україні.
Навіть багато російських істориків донині не розуміють мети походу Мініха 1736 року. Осуджувала Мініха за провал і російська знать тридцятих років XVIII століття, пропонуючи імператриці усунути генерал–фельдмаршала від командування армією. Вони не знали про головну мету воєнної операції, тому й сприймали її як невдачу.
Іншої думки була імператриця.
Оскільки неможливо пояснити московську історичну брехню в одному викладі, ми до цього матеріалу ще повернемося. Повірте, ця історична істина цілком достовірна і підтверджена документами.
І щоб закінчити з діяльністю Мусіна–Пушкіна із «зачистки» «інших історичних пам’яток про все, що стосується Російської історії», розповім майже анекдотичний випадок, який стався у його практиці. В архівах зберігся лист російського бібліографа Василя Степановича Сопикова (1765–1818) від 5 грудня 1813 року, якого він написав до свого доброго знайомого, археографа–історика Костянтина Федоровича Калайдовича (1792–1832), де розповів про те що «в 1791 році він продав графу 37 книг журналу про справи Петра Великого, але наступного року перекупив їх назад. О. І. Мусін–Пушкін продав журнал за 300 p.:
