Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун

Чодрон пише про нашу схильність до самозахисту і радить бути чесними й поблажливими до себе, навіть коли нам кортить замкнутися в собі: «Плекаючи співчутливість, ми охоплюємо свій досвід у всій його повноті — наші страждання, співпереживання, а також жорстокість і страх. Так і повинно бути. Співчуття — це не взаємини між цілителем і зраненим. Це стосунки рівних. Лише пізнавши власний морок, ми здатні зрозуміти морок інших. Співчуття стає справжнім, коли ми визнаємо нашу спільну людську сутність»[7].

У моїй історії Ешлі наважилася зануритися у морок разом зі мною. Не для того, щоб допомогти мені або виправити щось. Вона просто була поруч, як рівна, тримаючи мене за руку, поки я блукала у нетрях власних почуттів.

Особисті кордони і співчуття

Один із найбільших (і найменш обговорюваних) бар’єрів на шляху до співчуття — це страх встановлювати особисті кордони і нагадувати людям про відповідальність за їхнє дотримання. Я знаю, це звучить дивно, але вважаю, що розуміння взаємозв’язку між особистими кордонами, відповідальністю, прийняттям і співчуттям зробило мене добрішою людиною. До духовного пробудження я була приємнішою особою, проте лише зовні — засуджувала інших, обурювалася, кипіла від злості, але тримала почуття у собі. Нині, гадаю, я стала співчутливішою, менш схильною засуджувати інших й обурюватися і значно серйозніше ставлюся до особистих кордонів. Гадки не маю, як ця комбінація виглядає для інших, але особисто мені вона надає сили.

До цього дослідження я чимало знала про кожну з цих властивостей, але не розуміла, як вони взаємодіють. Під час опитувань учасників мене збило з пантелику усвідомлення, що чимало людей, здатних на справжнє співчуття, — це люди, які чітко встановлюють особисті кордони. Мене це приго­ломшило.

Ось що я дізналася: суть співчуття — це насправді прийняття. Що повніше ми приймаємо себе та інших, то співчутливішими стаємо. Авжеж, непросто ставитися з розумінням до людей, коли вони кривдять і використовують нас або не зважають на наші почуття. Це дослідження допомогло мені усвідомити, що, коли насправді хочемо навчитися співчувати, ми повинні почати встановлювати власні кордони і пояснити людям, що вони відповідають за свою поведінку.

Ми живемо в культурі звинувачення — хочемо знати вин­них і те, як вони відповідатимуть за це. В особистих, суспільних та політичних сферах ми часто кричимо і тицяємо пальцем у винуватців, але зрідка вимагаємо від людей відповідальності. Бо як це зробити? Просторікування й обурення так нас виснажують, що вже не залишається сил на те, аби обміркувати розумне розв’язання проблеми і втілити його в життя. Це стосується як влади у Вашингтоні і фондової біржі на Уолл-стрит, так і навчальних закладів та наших осель — гадаю, саме оцей обурено-звинувачувальний, а потім надто втомлений і лінивий, щоб довести справу до кінця, спосіб мислення став причиною того, що ми уповні віддаємося праведному гніву і майже не залишаємо місця для співчуття.

Хіба не було би краще, якби ми стали добрішими, але наполегливішими? Як змінилося би наше життя, якби в ньому було менше люті і більше відповідальності? Як виглядали би наші взаємини на роботі і вдома, якби ми менше звинувачували інших і мали би більше поваги до особистих кордонів?

Нещодавно мене запросили до розмови з групою корпоративних лідерів, які намагалися провести у своїй компанії складну реорганізацію. Один із менеджерів проекту сказав, що, послухавши мій виступ про небезпеку зловживання відчуттям сорому як інструментом управління, він почав непокоїтися через те, що шпетив членів своєї команди. Він розповів мені, що, коли відчуває справжнє розчарування, завжди вишукує винних і критикує їхню роботу на загальних зборах персоналу.

Він пояснив: «Я такий роздратований. У мене є двоє підлеглих, які просто не слухають. Я пояснюю їм усі деталі проекту, перевіряю, чи вони зрозуміли, а вони все одно роблять інакше. У мене немає вибору. Я відчуваю, що мене загнали в глухий кут, і злюся, отож починаю лаяти їх у присутності інших співробітників».

Коли я запитала його, яку відповідальність понесли ці двоє підлеглих за те, що не дотримувалися вказівок, він відповів: «Що ви маєте на увазі під відповідальністю?»

Я пояснила: «Після того як ви переконалися, що вони правильно зрозуміли ваші завдання і поставлені перед ними цілі, як ви пояснюєте їм наслідки того, що вони не діятимуть відповідно до плану або не виконають завдань?»

Він сказав: «Я не розмовляю про наслідки. Вони ж знають, що мусять виконувати вказівки».

Тоді я навела йому приклад: «Гаразд. А що би сталося, якби ви сказали, що наступного разу, коли вони ігноруватимуть вказівки, ви винесете їм догану або зробите офіційне попере­дження, а якщо ситуація повториться, вони втратять роботу?»

Він похитав головою і сказав: «О, ні. Це доволі серйозно. Мені б тоді довелося залучити людей із відділу управління персоналом. Це справжній клопіт».

Установлення кордонів і відповідальність людей за вчинки — це більша праця, ніж докори і звинувачення. Але це значно ефективніший метод. Звинувачення і докори без відповідальності отруюють стосунки пар, родин, організацій або громад. По-перше, коли ми починаємо когось критикувати і звинувачувати, то переводимо увагу від об’єкта критики на свою власну поведінку. Щойно бос закінчує шпетити і принижувати своїх підлеглих на очах у їхніх колег, усі починають обурюватися його власною поведінкою.

Окрім того, якщо ми не пильнуємо за тим, щоб кожен вчинок мав певні наслідки, люди призвичаюються нехтувати нашими проханнями, навіть якщо вони подібні на погрози чи ультиматуми. Якщо ми просимо дітей не жбурляти одяг на підлогу, а вони знають, що єдиним покаранням за непослух буде кілька хвилин нарікань, їм починає здаватися, що це не так уже й важливо для нас.

Нам важко зрозуміти, що можна водночас співчувати людям, приймати їх такими, які вони є, і вимагати від них відповідальності за їхні вчинки. Однак це можливо і, якщо чесно, найправильніше. Ми можемо дорікнути людині за її поведінку або звільнити когось, «завалити» студента на іспиті або покарати дитину, не лаючи і не принижуючи їх. Головне — оцінювати людей не за їхньою поведінкою, не за тим, якими вони є, а за тим, що вони роблять (я розповім про це більше у наступному розділі). Також важливо розуміти, що нам не уникнути певного дискомфорту, який пліч-о-пліч крокує зі співчуттям і встановленням особистих кордонів. Ми мусимо припинити вмовляти себе, що ненавидимо когось або що людина заслужила на біль, який відчуває, аби нам було легше закликати її до відповідальності. Адже саме тут починаються проблеми. Коли ми переконуємо себе, що нам хтось не подобається, щоб нам легше було його карати, ми розпочинаємо нескінченне жонглювання взаємними звинуваченнями.

Якщо нам не вдається встановити особисті кордони і закликати людей до відповідальності, ми відчуваємо, що нас використали і поставилися до нас погано. Ось чому ми інколи нападаємо на саму людину, а це болить її значно більше, ніж критика поведінки або певних дій. Ми повинні зрозуміти заради самих себе, як небезпечно для наших стосунків і нашого особистого добробуту загрузнути в трясовині сорому і провини, або палати праведним, на нашу думку, гнівом. Неможливо співчувати і водночас обурюватися. Якщо ми збираємося виховати в собі прийняття і співчуття, нам потрібні кордони і відповідальність.

Взаєморозуміння

Взаєморозумінням я називаю енергетику, що існує між людьми, коли вони відчувають, що