Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності - Сергій Миколайович Поганий

австрійських військ (близько 450 тисяч людей) військовою силою, вони спробували зробити це дипломатичними та правовими способами. Вони почали проголошувати радянські республікі на півдні та сході України ще на початку року, щоб протистояти Центральній Раді в Києві. У лютому та березні про своє створення оголосили Одеська народна республіка, Донецько-Криворізька республіка та республіка Таврида. Центральні держави не звертали на це уваги. За допомогою українських військ вони навіть захопили Крим, на який Центральна Рада ніколи не претендувала, але не приєднали його до Української народної республіки. Незабаром більшовики опинилися за межами України, чию незалежність вони були змушені визнати для того, щоб укласти власний мирний договір з Центральними державами.

Нова Українська держава тепер була незалежною від Росії не лише де-юре, а й де-факто. Але її незалежність від Центральних держав, яким вона погодилася постачити 1 мільйон тонн збіжжя, була якою завгодно, тільки не реальною. Це стало цілком очевидним наприкінці квітня 1918 року, коли німецька військова влада розпустила Центральну Раду, не довіривши її здебільшого соціалістичному уряду виконати план з «викачування» зерна. Розпуск відбувся лише за кілька днів після того, як Рада погодилася постачати своїм союзникам вищезазначений мільйон тонн збіжжя, а також значну кількість інших сільськогосподарських продуктів. Спланований німцями переворот привів до влади уряд генерала Павла Скоропадського, нащадка козацького гетьмана XVIII століття, глибоко консервативного у своїх поглядах, який представляв інтереси землевласницького класу України. Він оголосив себе гетьманом нової держави, апелюючи до історичної пам’яті мас. У традиціях гетьманів старовини він управляв як диктатор, тобто без парламенту, його владу обмежували тільки іноземні чинники — німецьке та австрійське командування.

Продукт російського культурного середовища, Скоропадський зазнав швидкої українізації протягом революційного 1917 року, коли Тимчасовий уряд поставив його на чолі нових українських військових формувань — продукта відчайдушних спроб Петрограда продовжити війну, умиротворивши національності. Він сприйняв українську ідею спочатку в її автономному, потім у самостійницькому варіанті, залишившись відданим їй (і своїм німецьким симпатіям) до кінця життя, яке обірвалося у квітні 1945 року, коли бомба союзників убила його в Німеччині. Правління Скоропадського виявилося великим благом для українського державного та інституційного будівництва. Країна вперше отримала власні банки та діючу фінансову систему. Гетьман залучив чиновників імперських часів до керівництва міністерствами та місцевими органами влади, а колишні імперські офіцери створили військові підрозділи. У галузі освіти в Україні з’явилися Академія наук, перша Національна бібліотека та Національний архів. Також було засновано два нових університети: один у Катеринославі, другий — у Кам’янці-Подільському. Хоча Скоропадський так і не опанував повністю українську мову, він втілив давню мрію українофільської інтелігенції — запровадження української мови в шкільну систему — завершення процесу, що його започаткувала Центральна Рада.

Якими б не були досягнення Скоропадського в інституційній та культурній сферах, його правління стало предметом осуду з боку соціалістичних лідерів Центральної Ради. Вони відмовилися співпрацювати з новим режимом, який вони, часто маючи на те вагомі причини, розглядали як витвір та притулок для російських консерваторів, вигнаних з Росії більшовицькою революцією. Багато українських соціалістичних вождів пішли в підпілля й почали готуватися до свого повернення на політичну сцену. Повстання проти гетьмана витало в повітрі. Режим був дуже непопулярним серед робітників, чий робочий день він подовжив до 12 годин, або селян, чий врожай вилучали гетьманські урядовці та німецькі військові. На кінець літа 1918 року тисячі робітників страйкували, а близько 40 тисяч селян об’єдналися в збройні загони (у повоєнній Україні не бракувало підготовлених військовослужбовців). Каральні експедиції, що здійснювалися німецькими військами, лише погіршували ситуацію. На початку осені режим був в агонії. Він намагався врятувати себе, виголосивши гасло федерації з небільшовицькою Росією, але ця запізніла спроба залучити на свій бік Антанту, що підтримувала ідею єдиної Російської держави, провалилася. Ця символічна втрата незалежності України лише роздратувала соціалістичних лідерів Центральної Ради, які активно працювали над тим, щоб скинути гетьмана. Але більше, ніж будь-що, на падіння режиму Скоропадського вплинуло завершення Першої світової війни.

Одинадцятого листопада 1918 року в Комп’єнському лісі на північ від Парижа представники німецького військового командування підписали перемир’я зі своїми британськими та французькими супротивниками. Закінчення бойових дій означало, що німецькі та австрійські війська залишать Україну. За три дні по тому, 14 листопада, Директорія — революційний комітет, названий за аналогією з урядом революційної Франції XVIII століття і очолений Володимиром Винниченком, колишнім головою уряду Центральної Ради, — підняла відкрите повстання проти гетьмана. Директорія дозволила німецьким та австрійським військам піти, і 19 грудня її війська, що складалися з повсталих селян та військових підрозділів, які покинули гетьмана, увійшли до Києва. Гетьманату більше не існувало. Витвір війни, створений за підтримки однієї зі сторін конфлікту, він виявився не здатним вижити самостійно. УНР повернулася назад, із задоволенням перебравши установи, створені її попередником. Але її контроль над Києвом був аж ніяк не міцним. Більшовики, яким довелося відступити перед німецькими та австрійськими військами рік тому, тепер готувалися повернути Україну.

По інший бік фронту, у Галичині, завершення світової війни прискорило створення іншої української держави, яка невдовзі буде відома як Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Її формування почалося в жовтні, після декларації нового імператора Карла I про федералізацію Австро-Угорської імперії. Українські лідери претендували на свої етнічні землі — Галичину, Буковину та Закарпаття. Австро-Угорщина доживала свої останні дні: її останній акт, підписання угоди про перемир’я з Антантою, до якої тепер приєдналися США, відбувся 3 листопада 1918 року. Народи, якими правили з Відня та Будапешта, рвалися на волю з імперської клітки, але падіння дуалістичної монархії, яка не пережила цього листопада, вивільнило потік взаємних територіальних претензій. Зокрема, українці та поляки вчепилися одне одному в горлянки через контроль над Галичиною. Незважаючи на численні обіцянки, віденський уряд так і не спромігся поділити провінцію на східну та західну частини, і тепер поляки претендували на всю її територію.

Українці вдарили першими 1 листопада 1918 року, взявши під свій контроль Львів — місто, оточене українськими селами та містечками, але значною мірою польське та єврейське за етнічним складом. Цього дня вони проголосили незалежність новоствореної української держави. Поляки завдали удару у відповідь, повернувши місто за 20 днів по тому. Керівництво ЗУНР на чолі з відомим юристом та громадським діячем Євгеном Петрушевичем змушене було переїхати на схід — спочатку до Тернополя, потім до Станіславова (нинішній Івано-Франківськ). Так почалася тривала та кривава українсько-польська війна. Першого грудня 1918 року представники двох Українських республік, східної та західної, вирішили об’єднати сили та створити єдину державу. Вони потребували всієї згуртованості, на яку тільки були