Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан
Учасник мітингу Василь Федорович Касьяненко згадує:
— Я поспішав на площу, коли почув, як посивілий, міцно збитий майор (пізніше я дізнався, що це буз заступник командира полку по політчастині) звернувся до людей:
— Товариші, у нас досить техніки і боєприпасів для того, щоб завдати нищівної поразки ворогу. Не позичати нашим бійцям і офіцерам відваги і майстерності. Але наші ряди поріділи. Звертаюсь до вас за дорученням командування:
— Хто готовий у цю ж хвилину взяти зброю і вийти на передові позиції?
Якусь мить над площею панувала незвичайна тиша. І раптом вся громада рушила до столів, де брали на облік добровольців. Записували за військовими спеціальностями, окремо артилеристів, мінометників, кулеметників, стрільців, бронебійників.
Тут же, на площі, ми прийняли присягу, одержали зброю і боєприпаси. І коли поверталися селом, всі з хвилюванням читали заклик на червоному полотнищі:
— Всі на захист рідного села! Не допустимо фашистів у Квітки!
Скільки ентузіазму в кожного з нас викликали і мітинг, на якому було видимо-невидимо народу, і черги біля столів по мобілізації, і, нарешті, оцей полум’яний заклик, виведений ще невправними руками школярів: «Не допустимо фашистів у Квітки!»
І кожний, хто взяв у руки зброю, дав клятву Вітчизні:
— Будемо стояти на смерть!
З нами були і ті, кому не могли дати зброї, — наші батьки, брати, сестри і діти. Але й вони знайшли своє місце в бойовому строю.
Так у Квітках фронт і тил у буквальному розумінні слова злилися воєдино, і піднялася сила, готова будь-якою ціною на порох стерти підступного ворога.
Прості, як правда, слова викарбувала про народний подвиг історія Великої Вітчизняної війни: «Під час ліквідації оточених гітлерівських дивізій радянським військам допомагало місцеве населення. Жителі визволених українських сіл ремонтували шляхи, будували оборонні споруди, доставляли боєприпаси. Здатні носити зброю добровільно вступали в ряди червоноармійців. Тільки в селі Квітки 500 чоловіків влилося до складу 180 стрілецької дивізії, а близько 600 жінок, стариків і підлітків рили окопи, підносили патрони, снаряди, виносили з поля бою поранених і подавали їм першу допомогу. За хоробрість і відвагу багато квітчай були нагороджені урядовими нагородами» [1, 67].
Початок лютого. За календарем — у розпалі зима. А над Квітками пройшли весняні теплі дощі, згустився сивий туман. Зійшли сніги, розмили дороги, наповнили водою глибокі яруги і балки. Ні пройти, ні проїхати.
Але квітчани не могли сидіти в хатах. Над селом нависла загроза. На нього насувалися з трьох боків гітлерівські війська, які намагалися будь-що прорватися старим шляхом на Вільшану і з’єднатися з угрупованнями, що йшли їм на виручку.
Квітчани не змикали очей, не випускали з рук зброю. Село оперезала семикілометрова дуга окопів і земляних укріплень. Квітчани розчищали до мерзлого шару шляхи — чекали артилерію і танки. На плечах у мішках носили з тилів дивізії незвичайний і страшний вантаж — снаряди, міни, гранати, кулеметні стрічки, автоматні диски.
На вогневі рубежі разом із солдатами, сержантами й офіцерами 180 дивізії вийшли всі 500 квітчай, що взяли в руки зброю.
Вирішено було послати розвідку в село Валява, дізнатися, які сили ворога там зосереджені.
У третій батальйон прийшов з штабу офіцер.
— Хто піде зі мною в розвідку?
— Ми готові, товаришу молодший лейтенант, — відповів командир автоматників.
— Прошу приєднати нас до солдатів, — звернувся до офіцера квітчанин Олександр Кабаненко.— Адже ми добре знаємо місцевість, проведемо найкоротшим шляхом.
— Добре, — погодився офіцер.
— Зі мною, — розповідає О. К. Кабаненко, — були, якщо не зраджує пам’ять, Сава Мащенко, Іван Мащенко, Нестор Думенко, Максим Думенко, Іван Погорілий і Григорій Сахно.
Йшли чагарниками, балками, пробиралися через городи і садки. У кожного напоготові автомат, гранати.
Окупанти в темноті палили цигарки, час від часу випускали в бік Квіток короткі черги трасуючих куль. На передній лінії було нараховано не більше двох десятків автоматів, кілька кулеметів.
Підрозділ наших розвідників зайняв вигідний рубіж оборони, щоб прикрити тих, кому наказано було точно визначити сили і розташування німецького гарнізону в селі Валява.
Два бійці, квітчанин Кабаненко й Афанасьев з Ракитного, які добре знали Валяву, непомітно пробралися в село, зустрілися з місцевими жителями, зібрали цінні дані про ворога і передали командуванню.
На ранок частина Валяви була визволена. Але з Городища і станції Цвіткове на допомогу гітлерівцям підійшло підкріплення. Ми знову відступили і зайняли оборону в Квітках. Бій невпинно посилювався. Ворог раз у раз переходив в атаку на наші позиції. Та зустрінутий вогнем автоматів, кулеметів і гармат він змушений був відкочуватися назад. В останньрму бою, яким керував комбат 386 стрілецького полку майор Потапов, фашисти вдалися до психічної атаки. Йшли вони з урочища Кам’янщина. Наші артилеристи — квітчани Григорій Сахно, Іван Масло і Сава Мащенко прямою наводкою випустили по шеренгах гітлерівських солдатів понад 100 снарядів. Стволи