Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Ще одну важливу точку зору являють собою інтереси Євросоюзу. Ніхто, навіть найзапекліші критики вступу Туреччини, не сумнівається в тому, що Туреччина та її комплексна модернізація матимуть стратегічне значення для Європи. Та й ніхто не ставить під сумнів необхідність міцних зв'язків між ЄС і Туреччиною як таку, що відповідає інтересам Європи. І тут теж емпіричні факти говорять однозначно: навіть підготовка Туреччини до рішення Європи щодо початку перемовин зробила можливими такі речі, які досі вважалися майже утопічними: скасування смертної кари і судів державної безпеки, всеосяжне реформування системи кримінального правосуддя, аж до заборони тортур і зменшення ролі та впливу військових, зміцнення прав меншин, «зелене світло» курдській мові, аж до радіопередач тощо. Крім того, на перемовинах щодо долі Кіпру, в яких головують Сполучені Штати, Туреччина пристала на компроміс, що десятиліттями вважався практично неможливим, оскільки турецька позиція щодо двох держав на Кіпрі була мало не національним табу. Натомість нині дійшло не лише до вирішення конфлікту на Кіпрі, але й до остаточного примирення з Грецією і залагодження всіх невирішених суперечок в Егейському морі й північно-східному Середземномор'ї в припустимих межах.
Таким чином, європейська перспектива означає для Туреччини, для її демократії і розвитку правової держави, її політичних інститутів, для економіки й суспільства модернізаційний, а отже перебудовчий вплив, і саме в цьому полягають інтереси Європи і Туреччини. Перетворення Туреччини на повноцінну європейську країну — це реальна стратегічна мета ЄС, і, як не дивно, цю мету поділяють і прихильники, і критики вступу Туреччини в ЄС. Чи пощастить досягнути цієї мети і коли пощастить, покаже майбутнє — звідси і відкритість процесу та чітких критеріїв і гарантій, встановлених ЄС. В ході цього процесу Європейський Союз ризикує тільки успіхом, зокрема тим, чи отримає він справжню європейську державу, яка потім зможе і захоче приєднатися до ЄС на правах повноправного члена. Тим не менше, останнє рішення досі залишається відкритим, причому для обох сторін. І з економічного погляду міцне закріплення Туреччини в ЄС не несе якоїсь втрати. Певна річ, вступ Туреччини на сталих підставах неабияк обтяжив би нинішні механізми фінансування ЄС, як на теперішні умови, але найраніше в першій половині наступного десятиліття має відбутися докорінна реформа цих механізмів цілком незалежно від Туреччини. Економіка Туреччини ніколи не потерпала від примусової совєтизації, вона вже сьогодні вирізняється високою конкурентоспроможністю на міжнародних ринках у тому чи тому сегменті і в процесі успішної модернізації правитиме за двигун, а не за тягар для єдиного європейського ринку. Крім того, Туреччина дуже добре знає, що їй щосили доведеться балансувати між усіма величезними регіональними відмінностями, якщо, попри свою європейську перспективу, у XXI столітті вона хоче вижити в умовах світу глобалізації.
Туреччині треба подолати ще довгий шлях якісних реформ і соціальних змін, аби справді стати повноцінною частиною Європи. Це не просто формальний процес узгодження процесу перемовин з ЄС, він визначатиметься насамперед здійсненням реформ у живій інституційній і соціальній реальності. І успіх цієї модернізації вирішуватиметься не тільки на заході країни, проте здебільшого на сході і південному сході Туреччини. Тим-то тільки в призначений час, отже, у світлі справжньої європейської Туреччини, на остаточне рішення пристануть з обох боків. Можна припустити, що процес реформ у Туреччині в перспективі завершиться успішно, проте за умови, коли сторони досягнуть позитивного рішення. Коли ж, натомість, зважити на наявні історичні та культурні аргументи, як-от брак просвіти, християнської традиції тощо, то ці аргументи цілком можуть стати причиною невдачі, проте цього не слід допустити. Іншими словами, якщо модернізація та європеїзація Туреччини матимуть успіх, то ці аргументи не стосуються майбутнього, а якщо саме з тих чи інших причин вони зазнають невдачі, то жодного позитивного рішення бути не може. Дещо інше справа стоїть із запереченнями у сфери геополітики і політики інтеграції, бо навіть успішної модернізації Туреччини ще недостатньо, щоб дати відповідь на ці питання.
Критика перспективи вступу Туреччини, що виходить із можливого перевантаження Євросоюзу з погляду політики інтеграції, базується на тому, що можливе повне членство цієї країни означало б остаточний вихід з подальшої політичної інтеграції, разом із денатурацією ЄС до слабо пов'язаної економічної зони. Як це не дивно, проте тут європейські інтеграціоністи погоджуються з євроскептиками, хай від того їхні мотиви не кращають. Одні побоюються такого розвитку, інші на нього сподіваються, проте обидві ці групи блукають манівцями. Вони мають справу з тим-таки припущенням, що вступ Туреччини до Євросоюзу унеможливить подальшу політичну інтеграцію ЄС, аж ніяк його не мотивуючи. Сама підозра щодо негативного впливу величезної країни вважається поважною причиною. При цьому здатність керувати своєю життєдіяльністю, функціональна дієздатність і демократична прозорість ЄС майже виключно залежать од якості його інститутів та їхньої здатності до інтеграції.
Тому може скластися враження, що європейські інтеграціоністи пов'язують із питанням про вступ Туреччини до ЄС чимало проблем і страхів, які мають геть інші причини. Тим-то в один прекрасний день обґрунтований з погляду змісту спротив подальшій політичній інтеграції Європи можна очікувати не від по-справжньому європейської Туреччини, яка, певно, радше прив'язуватиметься до руху в бік свободи і модернізації середземноморських держав-членів, але — як це вже не раз траплялося досі! — від «розважливих європейців» із північних держав-членів, зокрема з вищеозначених причин. Утім, у приналежності Туреччини до Європи нема жодних серйозних сумнівів з будь-якого боку. Та й проблема можливого переобтяження через континентальне розростання ЄС поставлена вже в світлі неминучого розширення на схід Європи 2004 року і перспектив ЄС на заході Балкан. Обидві події постали з перебігу європейської історії і є наслідками подолання розколу Європи та югославських воєн за спадщину.
В цьому, а не в можливому вступі Туреччини, вже нині полягає раціональне зерно європейської Конституції, і ці два рішення Союзу — знову ж таки, не щодо Туреччини — остаточно трансформували малоєвропейську (західноєвропейську) перспективу ЄС у перспективу континентальну. Шкодувати чи ні з приводу того, що західноєвропейська перспектива для ЄС не обійдеться без серйозних втрат у процесі європейської інтеграції, хай яким буде майбутнє Туреччини, — шляху назад немає. І на це у критиків є свій