Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу - Йошка Фішер
Зрештою залишається тільки здобути з усіх цих можливостей самовизначення Європи рівною мірою прагматичну й ідеологічну контрольну суму, що означає, у процесі політико-географічного розмежування діяти в її політичних інтересах, а у випадку з ідеєю Європи чинити політико-нормативним, тобто ціннісно орієнтованим [wertebezogen] робом. На Сході Європа не має «природних меж», отже тамтешнє обмеження буде дещо волюнтаристським. Врешті-решт, визначення східного кордону Європи може спиратися тільки на політичне рішення, в яке вплітаються нормативні елементи з геополітичними інтересами й до якого, звісно, долучатимуться ще й чинники історії, культури та релігії. Якщо це припущення правильне, то точніші визначення не випадає кидати голослівно: слід зачекати, які точні визначення запропонує або накине подальший перебіг процесу європейської інтеграції свого часу.
Невизначеність у питанні щодо «природних» меж ЄС переноситься наразі, в контексті розширення Європейського Союзу, на політичну сферу і там вибухає у ставленні ЄС до Росії, а надто до Туреччини, і навпаки[212]. Якщо у випадку зі ставленням до Росії йдеться «лише» про майбутнє стратегічних відносин з Європою, то Туреччині вже понад сорок років обіцяють членство в Європі. Хай ці два випадки такі різні у своєму значенні для Європи, проте на їхньому тлі однаковою мірою постає відкрите питання про приналежність до європейського континенту, яке багато важить для Європи. То де ж закінчується Європа?
В суто географічному плані Росія — найбільша в світі територіальна держава за рамками європейських вимірів, яка, простягаючись через усю північну Азію, сягає берегів Тихого океану і вдивляється в край Аляски потойбіч Берінгової протоки. Хоча Росія глибоко прикоренилася до європейської культури й православ'я, вся її просторова протяжність, а також політична історія і форма переходять будь-які європейські межі. З географічного погляду Росія являє собою найбільшого представника з-поміж мега-держав сучасності, до яких слід зараховувати США, Китай, Індію і Бразилію. З огляду на географічну площу і кількість населення ці держави становлять особливу категорію (Австралія та Канада мають у географічному плані розміри континентів, а ось населення у них обмаль). Проте лише на цій підставі можна відсунути на безрік питання про ймовірну можливість членства Росії в ЄС. Тим-то труднощі стратегічних відносин Європи з Росією аж ніяк не подолано. З часів Петра І Росія була вирішальним чинником у європейській системі держав. Те, яким шляхом поклав собі рухатися цей величезний сусід Європи, найбільше важитиме в майбутньому для гарантування безпеки в Європі.
Чи вдасться Росії здійснити економічну, соціальну та демократично-державно-правову модернізацію, чи падіння країни, що дедалі втрачає колишню велич наддержави, і далі триватиме, супроводжуючись авторитарно-націоналістичними спробами відновлення і наражаючись на подальшу соціальну та територіальну дезінтеграцію? В інтересах Європи — перше, позитивний варіант, але й друга негативна альтернатива не виходить за рамки реальності, отож на неї слід зважати. Тісне «стратегічне» єднання ЄС із Росією, з якнайпрозорішими кордонами для людей, товарів та ідей, поглиблення економічних, культурних і соціальних зв'язків, а отже структурне усунення взаємної можливості загрози — все це стоїть геть високо на шкалі європейських інтересів. Але це передбачає появу демократичної, державно-правової, а також економічно і соціально успішної модернізованої Росії, і Росія розуміє, що ця форма міцного стратегічного партнерства з Європейським Союзом може з'явитись і працюватиме тільки тоді, коли назавжди буде виключено гегемонічні або навіть імперські амбіції.
У випадку з цією пожаданою новою якістю відносин між ЄС і Росією йдеться наразі аж ніяк про не далекі від реальності приємні мрії, проте, певна річ, про досяжні у довгостроковій перспективі цілі оперативної політики. До них не в останню чергу належить співпраця між НАТО і Росією в Раді Росія-НАТО і ОБСЄ. Щоправда, ці стратегічні відносини між Європою і Росією в довгостроковій перспективі зможуть і справді позитивно розвиватися тільки тоді, коли обидві сторони серйозно зважатимуть на різні стратегічні цілі свого візаві: Росія прагне повернути собі роль наддержави, і для цього їй конче потрібна комплексна модернізація. Своєю чергою, Європа хоче убезпечитися, надійно виключивши будь-яку гегемоніальну загрозу зсередини і ззовні, для цього їй не обійтися без єдності. Обидві сторони можуть при цьому тільки виграти. В ім'я своєї всеосяжної економічної, соціальної та політичної модернізації Росія потребує довгострокової співпраці з Євросоюзом, до того ж, об'єднана Європа правитиме за остаточну гарантію для Росії, що Європа ніколи не зазіхне на кордони Росії. Натомість Європа повинна виявляти свій жвавий інтерес до того, щоб комплексна модернізація Росії мала успіх у довгостроковій перспективі, бо не сучасна, не демократична, й не відроджувана Росія, а тим більше Росія, в якій і далі триває процес застою або навіть розпаду, становитиме загрозу безпеці Європи.
Довгострокове стратегічне партнерство між Європою і Росією, як уже говорилося, вимагає нових принципів, на яких би воно ґрунтувалося і розвивалося. При цьому вже може й не йтися про принципи старої європейської системи держав. Нову якість можна негативно визначати двома поняттями: антигегемоніальна і антиімперська. У позитивному контексті ця нова якість охоплює принципи насильства, свободи, демократії, верховенства закону, непорушності кордонів і самовизначення. Такі основні принципи, що лежать в основі нової транснаціональної державної системи Європи, яка виникла у процесі європейської інтеграції. Це нова європейська система per definitionem («за визначенням») виключає гегемоніальні зони впливу або навіть імперські амбіції чи претензії на панування над певною територією, бо це означало б повернення до старої системи. Достоту закликом до цих принципів